Якщо ти владу маєш, чом не зміг
Здолати в серці хтивість ту безкраю?
Меч не на те, щоб кривдити усіх,
А щоб розбити впень злодійську зграю.
Який же з тебе, принце, щит для краю,
Як скаже гріх: це ти його затяг,
Ти, ти, учитель — на гріховний шлях!
Якби вчинив хтось інший цю мерзоту,
Яким би гнівом ти тоді горів?
Не часто люди бачать власну шкоду;
Не помічаємо й своїх гріхів,
Хоч брата кожен за таке б убив!
О, скільки той в собі ганьби ховає,
Хто злочинів своїх не добачає!
До тебе руки зводжу я в мольбі:
Не піддавайся хтивості хапливій!
Благаю — велич поверни собі,
Відкинь думки негідні та зрадливі,
Що родяться в палких чуттів напливі,
З очей прогнавши марево мутне,
Збагни себе і пожалій мене!"
"Та годі! — каже він. — Жаги потоки
Нестримні й не вертаються назад.
Від вихру гасне вогник одинокий,
Та дужчає пожар, борвію рад:
Нехай потоків прісних водоспад
Вливається в глибінь морів ятряну, —
Не зміниться солоність океану!"
Вона ж йому: "Ти, принце, — океан,
Але вливаються в твої простори
Безчестя, чорна пристрасть та обман —
Твоєї крові заплямують море.
Ти мінишся не на добро — на горе,
Мілієш, сходячись зі злом впритул,
Не ти його — тебе залив намул.
Рабом ти станеш, а раби — царями;
Ти будеш нижчим, вищими — вони;
Піднімеш їх, а зійдеш сам до ями;
Тебе нікчемність зможе без війни;
Відкинь мале, велике борони;
Не хилиться і кедр перед кущами,
А глушить їх могутніми гілками.
Нехай твої підданці, ті думки…"
"Та годі! — крикнув. — Слухать більш не можу:
Моїй любові поступись-таки,
А ні — ненависть звідаєш ворожу;
Вчинивши це, звалю тебе, як ношу,
На ліжко до мерзенного раба, —
Хай зв'яже вас обох страшна ганьба".
Сказав і світич затоптав ногою,
Бо світло й хіть — смертельні вороги:
Ганеба ж ніччю крадеться сліпою,
Коли пітьма панує навкруги.
Кричить ягнятко в лапах вовцюги!
Аж поки в білій тій, своїй же вовні,
Заглухне крик, не вирвавшись назовні.
Адже білизною, що їй сповзла,
Ті скарги душить гаспид зловорожий,
Але охолодить свого чола
В перлинах чистих сліз її не може.
Пощо плямує хтивість чесне ложе?
Очистити б його потоком сліз!
Вона б лила їх вічно тут і скрізь.
Що їй життя? Утрачене цінніше.
А він здобуте втратить зразу все;
З насильства постає насильство інше,
Миттєва втіха вічний біль несе;
Опісля жару зимний жах трясе:
Зграбована Невинність так, що й годі,
Але збіднів і Шал, той ниций злодій.
Неначе нагодовані хорти,
Які, згубивши нюх і швидкість бігу,
Не хочуть гнатися й дають втекти
Тій здобичі, що кинули потиху;
Так і Тарквіній сплачує за втіху:
Приємний втратив смак, вгасивши хіть,
Яку бридка живила ненасить.
Бездонний гріх! Тебе й збагнути годі,
Не осягти в думках заздалегідь.
Бажання п'яне втопиться в блювоті
Перш, ніж свою мерзотність зрозуміть.
Гнуздечки мало, щоб утримать Хіть:
Спочатку рветься до мети гаряча,
Тоді ж — як шкапа тягнеться ледача.
І вже змарніле, змучене, бліде,
Погаслі очі, сплутане волосся,
Бажання в розпачі ледь-ледь бреде,
Немов багач, коли на крах зайшлося:
Воно з Чеснотою в бою стялося
За насолоду, й згаснув плотський жар, —
Благає милосердя сам бунтар.
Так сталося із можновладцем Риму,
Що рвався до гріховної мети,
Занапастивши долю неділиму,
Ганьбу здобув, щоб вік її нести;
Стоптав душі своєї храм святий:
Юрба турбот зібралась на руїнах,
Питає, як живе в розбитих стінах.
Душа їм каже: "Мій народ підняв
Повстання і звалив святу будову,
І через те в неволю він попав,
Мені ж безсмертя не здобути знову..."
Від рабства й смерті не знайти їй схову,
Хоча й передбачала горе, лють,
Та не могла вона їх відвернуть.
Так думає й скрадається зарану
Звитяжець-бранець, що здобув-згубив;
Несе свою невиліковну рану,
Рубець, що лишиться навік-віків;
Та більшу муку жертві полишив —
Нести їй хтивості жорстоку ношу,
Йому ж — свою провину зловорожу.
Бреде він, наче той шкодливий пес,
Вона в знемозі б'ється, мов ягниця;
Він ганить вчинок свій, тремтить увесь,
Вона рве тіло нігтями, яриться;
Втікає він, аж зимний піт струмиться,
Вона зосталась, проклинає ніч;
Він ганить втіху щезлу, мчиться пріч.
Він геть тікає, каяттям пойнятий,
Вона не знає, хто б її вже й спас;
Він хоче швидше ранок привітати;
Вона блага, щоб день її погас:
"Діла нічні день розкрива всякчас,
І вже моїм очам, одвіку чесним,
Ганьби не скрити поглядом облесним.
Здається, кожне в цих очах моїх
Узрить на самім дні біду щемлячу;
Тож буду в темноті — нехай про гріх
Не скажуть очі правду немудрячу;
Вони вину розкриють, лиш заплачу,
І відіб'ється на моїх щоках
Ганьба, як слід вологи на мечах".
Вона кляне і тишу, й спокій гудить,
І для очей благає сліпоти,
У груди б'є себе, і серце будить,
І просить вирватися, щоб знайти
Чистіше тіло й до грудей ввійти
Чистіших за її. Слова жіночі
Летять шалені, звернені до Ночі:
"О Ноче — образ пекла й слів марних!
Неслави літописцю чорногрудий!
Трагедій сцено та убивств жахних!
Хаосе, що гріхи ховаєш всюди!
Осліпла звіднице! Пітьмо огуди!
Печеро смерті! Змовнице стара,
Яка насильство й зраду обира!
О душна, млиста, осоружна Ноче!
Лише себе в гріху моїм вини,
Туманься, хай зірниця не блискоче,
Ходу невтомну часу зупини.
Якщо засяє сонце з вишини,
Хай злісні хмари скупчаться навколо
І золоте йому затьмарять чоло.
Затруй гниттям ранковий вітерець;
Нехай це хворе дихання важезне
Споганить вищу чесність унівець,
Аж поки сонце в хмарах тих пощезне;
І хай пливе курище величезне,
Яке задушить світло зусібіч,
Оберне полудень на вічну ніч.