— То оце та нісенітниця, задля якої ви нехтуєте свої обов'язки?
Великі сльози покотилися з очей у Ламбера; він плакав і від усвідомлення ображеної гідності, і від незаслуженої кривди, і через підлу зраду товаришів. Ми кинули на наших обвинувачів докірливий погляд: адже вони нас виказали спільному ворогові! Якщо згідно з неписаними законами школи вони мали право відлупцювати нас, то хіба не повинні вони були зберігати мовчанку про наші провини перед учителем? Тому протягом кількох хвилин їм було соромно за свою підлість.
Отець Огу, не маючи уявлення про наукову цінність "Трактату про волю", мабуть, продав рукопис вандомському бакалійникові на обгортковий папір, і зародки геніальних Ламберових думок розійшлися по руках невігласів.
Через півроку по тому я покинув колеж. Не знаю, чи поновив свою працю Ламбер, якого наша розлука вкинула в чорну меланхолію. В пам'ять катастрофи, що спіткала книгу Луї, я використав у повісті, з якої починаються мої "Філософські етюди", для вигаданого твору заголовок, справді придуманий колись Ламбером, і дав ім'я дорогої для нього жінки одній із своїх героїнь — молодій самовідданій дівчині. Але це не єдине запозичення, яке я в нього зробив: його характер, його заняття дали мені багато для цієї повісті, сюжет якої виник із спогадів про роздуми, що їм ми віддавалися в колежі. Вона написана з метою поставити скромний пам'ятник тому, хто заповів мені найдорогоцінніший скарб — свої думки. У своєму дитячому трактаті Ламбер розвинув ідеї дорослої людини. Зустрівши згодом кількох учених, що дуже серйозно досліджували явища, які нас колись вразили і які Ламбер так чудесно проаналізував, я тільки через десять років зрозумів важливість його висновків, забутих як дитяча забава. Отож я присвятив кілька місяців, щоб пригадати головні відкриття свого бідолашного друга. Упорядкувавши свої спогади, я маю всі підстави твердити, що уже в 1812 році він у своєму трактаті установив, передбачив і розглянув кілька вельми важливих фактів, істинність яких, казав він мені, рано чи пізно буде доведено. За його філософські розвідки Луї Ламбера, безперечно, можна зарахувати до великих мислителів, що час від часу з'являються серед людей, щоб відкрити їм у первісному вигляді засади майбутньої науки, коріння якої розростається повільно, але потім приносить у царині розуму чудові плоди. Так бідний ремісник Бернар, що колупався в землі, прагнучи розгадати таємницю емалі, ще в XVI сторіччі з непохитною авторитетністю генія проголосив геологічні істини, доведення яких уславило в наші дні Бюффона та Кюв'є. Я сподіваюся дати читачеві деяке уявлення про Ламберів трактат, виклавши головні засади, що лежали в його основі; та незалежно від своєї волі, я муситиму очистити їх від багатьох побічних ідей, які теж належали Ламберові. Оскільки я йшов іншою стежкою, аніж він, я брав з його досліджень тільки ті, які служили моїй власній системі. Я лише учень Ламбера, і я не певен, чи зможу точно викласти його думки, після того як я засвоїв їх до такої міри, що надав їм власного забарвлення.
Для нових ідей потрібні були нові слова або розширені чи точніше означені смисли давно відомих слів. Щоб виразити фундаментальні принципи своєї системи, Ламбер узяв кілька слів буденної мови, значення яких невиразно відповідали його задумам. Слово воля означало для нього середовище, в якому розвивається думка або, якщо висловитися менш абстрактно, згусток сили, за допомогою якої людина може творити поза межами самої себе дії, що складають її зовнішнє життя. Хотіння — слово, запозичене в Локка — означало акт, яким людина здійснює свою волю. Слово думка виражало найістотніший продукт волі, але також середовище, де народжуються ідеї, для яких воно править за субстанцію. Ідея — загальна назва для всіх витворів мозку — означало акт, за допомогою якого людина реалізує свою здатність мислити. Отже, воля, думка позначали творчі сили; хотіння, ідея — їхні утворення. Хотіння він сприймав як ідею, котра з абстрактної стадії перейшла в конкретну, із рідкого стану — в майже твердий, якщо тільки в цих словах можна сформулювати міркування, що їх так важко розмежувати. Згідно з Ламбером, думка (мислення) та ідея — це дії і прояви нашого духовного організму, а хотіння й воля — вияви зовнішнього життя.
Луї вважав, що воля первинна, а думка — вторинна. "Щоб думати, треба хотіти",— мав звичай казати він. Багато живих створінь існують на стадії волі, не добираючись до стадії мислення. На півночі життя триває довго, на півдні — коротко; але водночас на півночі воля ціпеніє, а на півдні — безперервно збуджується, і таке можна спостерігати аж до тих кліматичних поясів, де від надмірного холоду або від надмірної спеки органи стають майже нечутливими.
Своє поняття середовища він запозичив з одного спостереження, яке зробив у дитинстві, ще не усвідомлюючи, наскільки виявиться воно важливим, але воно здалося малому Луї таким дивним, що не могло не вразити його витончену уяву. Його мати, тендітна і нервова, ніжна й ласкава, була одним із тих створінь, які втілюють жінку в усій досконалості її якостей, хоча немилосердна доля закинула її на саме дно суспільства. Вона надто любила і через те багато страждала, померши молодою і всю себе віддавши материнському почуттю. Шестирічний Луї спав біля материного ліжка у великій колисці, але засинав не відразу й часто бачив, як сипляться з материних кіс електричні іскри, коли вона розчісувалася. П'ятнадцятирічний підліток використав для науки цей факт, який дитині здавався грою, факт тим більше незаперечний, що такою властивістю наділені майже всі жінки, чия доля складалася трагічно, чиї нерозтрачені почуття прагнуть виразити себе, а надмір сил — вирватися назовні.
Ламбер не тільки запропонував нові означення, а й висунув кілька проблем, які вимагали розв'язання, кинувши цим сміливий виклик науці. Він сподівався розв'язати їх, поставивши перед собою такі запитання: чи принцип, який породжує електрику, не входить як основа в особливий флюїд, з якого виникають наші ідеї і наші хотіння? Чи не утворює волосся, яке то знебарвлюється, то світлішає, то випадає почасти або цілком, залежно від ступеню розпорошення або кристалізації думок, таку собі систему сполучених посудин, яка або всмоктує, або виділяє електричні струми? Чи флюїди нашої волі — субстанція, яка виникає в нас і несподівано починає діяти внаслідок досі не досліджених причин — чимось відрізняються від тих невидимих, невідчутних флюїдів-струмів, які утворюються у вольтових елементах і діють на нервову систему мерця? Чи формування і постійне випромінювання наших ідей — явище більш загадкове, ніж випаровування невидимих, але надзвичайно активних часточок, скажімо, з мускусного зерна, яке начебто втрачає їх, а проте не зменшується у вазі? Чи апарат кровообігу — враховуючи, що шкіряний покрив нашої тілесної оболонки виконує тільки захисні функції, лише поглинає та виділяє піт і реагує на дотик — не сприяє передачі імпульсів волі, подібно до того як циркуляція нервових флюїдів сприяє передачі думок? І нарешті, чи активність потоку цих двох цілком реальних субстанцій не залежить від більшої або меншої досконалості в будові органів тіла, будові, яку слід усебічно вивчити?