— Других таких брехунів на світі нема, шановна пані. Проплававши сорок років, я б уже сам собі не повірив навіть, під присягою.
За дев’ять днів "Маріпоза" увійшла в Золоту Браму й стала до причалу в гавані Сан-Франциско. Кумедні коротенькі дописи по місцевих газетах, писані у звичайній хвацькій манері хлоп-чиськами-репортерами, вчорашніми школярами, один день тішили сан-франциську публіку звісткою про те, що пароплав "Маріпоза" підібрав у морі п’ятеро жертв аварії, які розповідають про себе таку неймовірну байку, що їй не повірили навіть газетярі. Отак дурна газетярська брехливість призводить до того, що люди сприймають незвичайну правду як брехні. Такий уже звичай у шмаркачів-репортерів із міських газет та в міщанської публіки, для якої справжній широкий світ просто не існує, бо вона всі життєві враження дістає з дешевих кінофільмів.
— Кит потопив? — питає такий міщанин. — Дурниця. Дурнісінька дурниця. Он у "Пригодах Еліни" — ото картина, щоб ви знали! — таке показували…
Отож Доутрі зі своєю командою, зійшовши на берег у Фріско, не зажив там великої слави. Другого дня морські репортери вже розповідали байки про напад велетенської медузи на краболова-італійця. Великий Джон одразу відколовся — оселився в одному з портових готельчиків, а за тиждень вступив до профспілки моряків і найнявся на парову шхуну, що відпливала до Бандона в штаті Орегон по вантаж секвойєвих шпал. А-Мой на березі не дістався далі табору федеральної іміграційної управи, звідки його депортували до Китаю на першому ж пароплаві Тихоокеанської компанії. Кіт із "Мері Тернер" зостався в кубрику "Маріпози" й поплив на ній назад на Таїті. Вишкребка забрав до себе додому один із стерничих "Маріпози".
Дег Доутрі, опинившись у місті, на свої скромні заощадження винайняв дві недорогі кімнатки для себе й усіх своїх опіканців, тобто Чарлза Стоу Грінліфа, Квека, Майкла і, звісно, Кокі. Одначе недовго він дозволяв Старому Морякові жити разом із ними.
— Таке діло нікуди не годиться, сер, — сказав він. — Нам потрібні люди з грішми, треба їх заманити, ось ви й починайте їх заманювати. Сьогодні ж таки купіть собі зо дві валізи, візьміть таксі й під’їдьте до парадних дверей готелю "Бронкс", як чоловік із тугим гаманцем. Це готель вельми пристойний, але не з так і дорогий, якщо вестися розважно. Невеличкий номер, вікнами у двір, без етапування, звісно, — тоді можна буде ощадити на харчах.
— Але ж я не маю ні цента, стюарде, — відказав Старий Моряк.
— Не турбуйтеся, сер, я вам поможу, скільки моя сила.
— Любий мій, таж ви знаєте, що я старий шахрай. Я не можу грабувати вас, як когось. Ви… ну, ви ж мій друг, хіба не розумієте?
— Чом ні. Розумію й дуже вдячний вам за таке слово, сер. Але ж того й я хочу вам помогти. А як ви спіймаєте на гачок нову компанію шукачів скарбу та як судно буде вже готове, візьміть мене на нього за стюарда — з Квеком, з Кілені-боєм, з усією родиною. Ви мене всиновили, і тепер я ваш дорослий син, тож будьте ласкаві слухатись мене. "Бронкс" якраз підходящий для вас готель — сама назва яка, скажіть? Дух той, що треба. Людей переконуватимуть не так ваші балачки, як сам готель. Знаєте, коли ви патякатимете про скарб, розсівшись у великому шкіряному кріслі, з чвертьдоларовою сигарою в зубах та з келихом двадцятицентово-го питва на столику перед собою, то це вже пахне скарбом. Вам і віритимуть. Тож ходімо купляти вам валізи, сер, не барімося.
І Старий Моряк солідно під’їхав до готелю "Бронкс" у таксі, старомодним письмом записався в книзі реєстрації пожильців як Чарлз Стоу Грінліф і знову розпочав діяльність, що вже стільки років рятувала його від притулку для вбогих. А Дег Доутрі заходився шукати собі роботи. Так було конче потрібно, бо він тепер мусив добре трусити грішми. Адже йому доводилося годувати цілу родину — Квека, Майкла й Кокі; а ще дорожче коштувало утримувати в першорядному готелі Старого Моряка. Та й шес-тиквартова спрага давалася взнаки.
А тим часом настала промислова криза. У Сан-Франциско панувало таке безробіття, якого там ще не знали. На кожне вакантне місце суднового стюарда знаходилося по троє претендентів. Сталої роботи Доутрі знайти не щастило, а випадкові заробітки не покривали всіх щоденних витрат. Він уже ходив і на земляні роботи, що влаштовував муніципалітет для нужденних; але там нікого не тримали довше, як три дні, бо забагато було людей, які потребували бодай такої запомоги.
Доутрі послав би працювати й Квека, та це було неможливо. Папуас зроду не бував у великому місті, він тільки бачив Сідней з пароплавної палуби. Він не знав у світі нічого, крім пароплавів, далеких південноморських островів та свого рідного острова Короля Вільгельма в Меланезії. Отож Квек увесь час сидів у їхніх двох кімнатках, куховарив для пана, виконував хатню роботу та глядів Майкла й Кокі. А Майкл, звиклий до волі й на палубах суден, і на коралових узбережжях та плантаціях, почувався наче у в’язниці.
Правда, вечорами стюард виводив його погуляти, а часом брав із собою й Квека, що плентався позаду. Майклові дуже докучала безліч двоногих богів на людних міських хідниках, і ті боги багато втратили на ціні для нього. Зате його власний бог і володар, стюард, став йому ще дорожчий. Серед стількох богів Майкл губився, а тому, дужче ніж будь-коли, бачив у стюардові надійний захист від знегод і небезпек, своє Авраамове лоно.
"Стережися, щоб не наступили на ногу", — таке найперше гасло міського життя у двадцятому сторіччі. І Майкл засвоїв його дуже швидко й навчився оберігати свої лапи серед тисяч узутих у черевики людських ніг, що завжди кудись поспішали, нітрохи не зважаючи на скромного чотириногого пішохідця, ірландського тер’єра.
На тих вечірніх прогулянках стюард завжди водив його від шинку до шинку. У шинках, стоячи біля довгих прилавків на посиланій тирсою підлозі або сидячи за столами, нили й розмовляли чоловіки. Пили багато й розмовляли багато, а з ними й стюард — аж поки, докінчивши свою шестиквартову денну пайку, ішов додому спати. З багатьма людьми він там познайомився, і Майкл також. То були здебільша моряки-каботажники, а також портові робітники.