— Ані руш! — І враз усі троє зачали стрілянину на веранді, цілячись у голови Коров’єву та Бегемоту, Обидві мішені відразу розчинились у повітрі, а з примуса бухнув стовп вогню просто в шатро. Наче роззявлена паща з чорними краями з’явилась у шатрі й почала розповзатися навсібіч. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся врівень з дахом грибоєдовського будинку. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в редакції, раптом спалахнули, а за ними охопило штору, і тут вогонь, гудучи, наче хтось його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного будинку.
Через декілька секунд по асфальтових стежках, що пролягали до чавунної огорожі бульвару, звідки увечері в середу прийшов ніким не зрозумілий перший вістун нещастя Іванко, тепер бігли ненаїджені письменники, офіціанти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.
Завчасу вийшовши через бічний хід, нікуди не тікаючи і нікуди не поспішаючи, як капітан, що має обов’язком покинути палаючий бриг останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими брусами під пахвою.
Розділ 29
ДОЛЮ МАЙСТРА І МАРҐАРИТИ ВИЗНАЧЕНО
Під час заходу сонця високо над містом на кам’яній терасі однієї з найошатніших будівель у Москві, будівлі, що її поставлено близько півтораста років назад, було двоє: Баланд і Азазелло. Вони не проглядалися знизу, бо їх захищала від непотрібних поглядів балюстрада з гіпсовими вазами та гіпсовими квітами. Але їм було видно місто мало не до самих країв.
Воланд сидів на складаному табуреті, зодягнутий у чорну свою кирею. Його довга і широка шпага була встромлена вертикально в шпару між двома розтріснутими плитами тераси, отож утворювала сонячний годинник. Тінь шпаги повільно та неухильно видовжувалася, підповзаючи до чорних черевиків на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скорчившись на табуреті й підібгавши під себе одну ногу, Воланд невідривно дивився на неозоре скупчення палаців, величезних будинків і маленьких, приречених на зруйнування халуп. Азазелло, розлучившися зі своїм сучасним вбранням, тобто піджаком, котелком, лакованими черевиками, зодягнутий, як і Воланд, у чорне, непорушно стояв неподалік від свого повелителя, так само як і він не спускав очей з міста.
Воланд заговорив:
— Яке цікаве місто, чи не правда?
Азазелло поворухнувся і відповів поштиво:
— Мессіре, мені більше до вподоби Рим!
— Так, це як на чий смак, — докинув Воланд.
За якийсь час знову пролунав його голос:
— А від чого той дим там, на бульварі?
— Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.
— Отож, вважай, що ті нерозлийвода, Коров’єв і Бегемот, побували там?
— У цьому нема жодного сумніву, мессіре.
Знову зайшла мовчанка, і обоє присутніх на терасі дивились, як у вікнах, звернутих на захід, у горішніх поверхах громадь загоралося розломлюване сліпуче сонце. Око Воланда горіло так само, як одне з таких вікон, хоча він стояв спиною до заходу.
Але тієї миті щось змусило Воланда відволіктися від міста і звернути свою увагу на круглу вежу, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обірваний, закаляний глиною понурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.
— Ба! — вигукнув Воланд, глузливо дивлячись на приходня. — Якнайменше можна було сподіватися тебе тут! Ти з чим приходиш, незваний, але передбачений госте?
— Я до тебе, дух зла і володар тіней, — відповів приходень, з-під лоба неприязно дивлячись на Воланда.
— Якщо ти до мене, то чому ж ти не здоровиш мене, колишній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.
— Тому що я не хочу, щоб ти був жив-здоров, — відповів зухвало приходень.
— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка покривила йому рот, — тільки-но ти ступив на дах, як уже утнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона полягає, — вона в твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не зробиш ти ласку розкинути розумом над питанням: що б утворювало твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї пощезали тіні? Адже тіні утворюються від речей та людей. Ось тінь моєї шпаги. А бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, змівши з неї геть усі дерева та все живе заради своєї примхи втішатися голим світлом? Ти глупак.
— Я не буду сперечатися з тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.
— Ти не можеш зі мною сперечатися через те, про що я вже згадував: ти — глупак, — відповів Воланд і запитав: — Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?
— Він прислав мене.
— Що ж він велів тобі передати, рабе?
— Я не раб, — усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, — я його учень.
— Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, — відгукнувся Воланд, — але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..
— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?
— Мені будь-що не важко зробити, — відповів Во-ланд, — і це тобі добре відомо. — Він помовчав і додав: — А що ж ви не берете його до себе, у світло?
— Він не заслужив світла, він заслужив супокій, — печальним голосом проказав Левій.
— Передай, що буде виконано, — відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: — І мерщій облиш мене.
— Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також, — вперше благально звернувся Левій до Воланда.
— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть.
Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:
— Лети до них і все влаштуй.
Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.