— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже пихато ознаймила дружина Аркадія Аполлоновича, — але не розумію, яким чином це може стосуватися магії.
— Уй, мадам! — потвердив Фагот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, котре, до речі, й призначене на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставках (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єлоховську вулицю в гості до акторки пересувного районного театру Мілиці Андріївни Покобатько і пробув у неї в гостях близько чотирьох годин.
— Ой! — страдницьки вигукнув хтось у цілковитій тиші. Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом розреготалася низьким і страшним голосом.
— Усе зрозуміло! — гукнула вона. — І я давно підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала роль Луїзи!
І, несподівано розмахнувшись короткою і товстою бузково-рожевою парасолькою, вона вдарила Аркадія Аполлоновича по голові.
Ниций же Фагот, і він же Коров’єв, прокричав:
— Ось, шановні громадяни, один з випадків викриття, що його так настирно домагався Аркадій Аполлонович!
— Як насміла ти, негіднице, доторкнутись Аркадія Аполлоновича? — грізно спитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.
Другий короткий напад сатанинського реготу оволодів молодою родичкою:
— Вже хто-хто, — відповіла вона, сміючись, — а я вже смію торкатися! — І вдруге прозвучав сухий хряскіт парасольки, яка відскочила від голови Аркадія Аполлоновича.
— Міліція! Взяти її! — таким жаским голосом проволала дружина Семплеярова, що в багатьох похололо коло серця.
А тут ще кіт підскочив до рампи і нагло ревнув на весь театр людським голосом:
— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!
Знетямлений диригент, сам не знаючи, що робить, вимахнув паличкою, і оркестр не заграв, і навіть не гримнув, і навіть не утнув, а саме, згідно з паскудним висловом кота, ушкварив якийсь неймовірний, ні на що не схожий у своїй розв’язності марш.
На якусь мить примарилося, що начебто колись було чуто, під зорями південними, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але задьористі слова цього маршу:
Його превосходительство
Любив малих курчат
І брав під покровитєльство
Гарнесеньких дівчат!!!
А може, і не було цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь украй непристойні. Річ не в цьому, а в тому, що у Вар’єте після всього цього почалося щось на кшталт стовпотворіння вавилонського. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар’єр дерлися цікаві, лунали пекельні вибухи реготу, шалені вигуки, що їх перекривав золотий брязкіт тарелів з оркестру.
ї видно було, що сцена раптом спорожніла і що дурисвіт Фагот, так само як і нахабний котяра Бегемот, розчинилися в повітрі, пропали, як раніше щезнув маг у кріслі з полинялою обшивкою.
Розділ 13
ПОЯВА ГЕРОЯ
Отож невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: "Цссс!"
Іван опустив ноги з ліжка й пригледівся. З балкона обережно заглядав у кімнату виголений, темноволосий, з гострим носом, бентежними очима і з пасмом волосся, що спадало на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми.
Пересвідчившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що приходень зодягнутий у лікарняне. На ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.
Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в’язку ключів, пошепки запитав: "Можна присісти?" — і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.
— Як же ви сюди потрапили? — корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?
— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прасковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.
— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.
— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?
— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.
— Так... — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?
— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.
— Підстави? — суворо запитав гість.
— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.
— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками... Ні, вже це ви облиште, і назавжди.
Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:
— Професія?
— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.
— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?
— Бездомний.
— Ох, ох... — сказав гість, морщачись.
— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.
— Страшенно не подобаються.
— А ви які читали?
— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.
— А як же ви таке говорите?
— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім... хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?
— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.
— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.
— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.
Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.
— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.
Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.