Вона була дуже наполеглива, а я, щоб не сперечатись (щось віщувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити найближчими днями. Але вона сказала, що сама купить мені квиток. Тоді я витяг усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.
— Навіщо так багато? — здивувалася вона.
Я сказав щось про те, що боюся злодіїв, і просив її зберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, поклала в сумочку, почала цілувати мене й казати, що їй легше було б померти, аніж покидати мене самого в такому стані, але що її чекають, що вона кориться необхідності, що прийде завтра. Вона благала мене не боятись нічого.
Це було смерком, у середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не світячи лампи. Прокинувсь я з відчуттям, що спрут близько. Навпомацки в темряві я ледве спромігся запалити світло. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я лягав, трохи нездужаючи, а прокинувся хворим. Мені раптом видалося, що осіння темрява повичавлює шибки, увіллється в кімнату, і я захлинусь у ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я скрикнув, і в мене з’явилася думка тікати до когось, хоч би до мого забудовника нагору. Я боровся з собою до запаморочення. Мені стало сили дістатись до грубки й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали, а дверцята заторготіли, я начебто відчув полегшу. Я кинувся в передпокій і там запалив світло, відшукав пляшку білого вина, відкоркував її й почав пити вино з шийки. Від цього страх трохи пригас — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника, а повернувся до грубки. Я відкрив дверцята, так що жар почав обпалювати мені обличчя та руки, і шепотів:
— Здогадайся, що зі мною трапилася біда... Прийди, прийди, прийди!..
Але ніхто не йшов. У грубці гурчав вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді дійшло до кінця. Я витяг із шухляди столу ваговиті примірники роману й зшитки-чернетки та й заходився їх палити. Це страшенно важко робити, бо списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стійма вкладав їх поміж полін і кочергою розтріпував аркуші. Попіл час від часу долав мене, тлумив полум’я, але я боровся з ним, і роман, затято опираючись, все ж таки гинув. Знайомі слова липотіли перед очима, жовтизна нестримно підіймалася знизу догори сторінками, але слова все ж таки проступали і на ній. Вони зникали тільки тоді, коли папір чорнів, і я, шаліючи, кочергою добивав їх.
У цей час у вікно хтось почав тихо дряпатись. Серце моє підскочило, і я, вкинувши останній зшиток у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні приступки вели з підвалу до дверей на двір. Перечеплюючись, я підбіг до них і тихо спитав:
— Хто там?
І голос, її голос, відповів мені:
— Це я...
Не пам’ятаючи як, я упорався з ланцюжком і ключем. Тільки-но ступивши до середини, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками і випростаним волоссям, охоплена дрожем. Я спромігся вимовити лише слово:
— Ти... ти? — і голос мій урвався, і ми побігли вниз.
Вона вивільнилась у передпокої від пальта, і ми швидко зайшли до першої кімнати. Тихо зойкнувши, вона голіруч вихопила з грубки і кинула на підлогу останнє, що там залишалося, стос, який загорівся зі споду. Дим наповнив кімнату відразу ж. Я ногами затоптав вогонь, а вона осіла на диван і заплакала невтримно й судомно.
Коли вона затихла, я сказав:
— Я зненавидів цей роман, і я боюсь. Я хворий. Мені страшно.
Вона підвелася і заговорила:
— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Але я порятую тебе, я тебе порятую. Що ж це таке?
Я бачив її запухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки пестять мені чоло.
— Я тебе вилікую, вилікую, — лебеділа вона, впиваючись мені в плечі, — ти відновиш його. Чом, чом я не залишила у себе один примірник!
Вона ошкірилася від люті, щось іще говорила нерозбірливе. Потім, стиснувши губи, заходилася збирати і розправляти обгорілі сторінки. Це був якийсь розділ з середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев’язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена зваги і що вона опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.
— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила юна, — і більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться робити це в такий спосіб. Я не хочу, щоб у нього назавжди лишилось у пам’яті, що я втекла від нього серед ночі. Він не зробив мені ніколи нічого лихого... Його викликали несподівано, в них на заводі пожежа. Але він повернеться невдовзі. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернусь до тебе. Відповідай мені, ти, може, не хочеш цього?
— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти таке вчинила. Зі мною буде зле, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.
— Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.
— Лише ця.
Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:
— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.
І ось, останнє, що я пам’ятаю у своєму житті, це — смужка світла з мого передпокою, і в цій смужці випростане пасмо, її берет та її сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий згорток.
— Я провів би тебе, але вже не матиму снаги повернутися сюди сам, я боюся.
— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе.
— Це і були останні її слова в моєму житті... Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Бентежна сьогодні місячна ніч.
Він зник на балконі. Іван чув, як прокотилися коліщата коридором, хтось схлипнув чи зойкнув тихо.
Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й прихо-день почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:
— Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали...