— Чудова лоза, прокураторе, але це — не "Фалерно"?
— "Цекуба", тридцятилітнє, — люб’язно озвався прокуратор.
Гість приклав руку до серця і відмовився будь-що їсти" сказавши, що вже ситий. Тоді Пілат виповнив свою чашу,: гість вчинив так само. Обидва трапезники відлили потроху вина зі своїх чаш у таріль з м’ясом, прокуратор мовив гучно, піднімаючи чашу:
— За нас, за тебе, кесарю, батьку римлян, найдорожчий та найкращий з людей!
Після цього допили вино, і африканці прибрали зі столу наїдки, залишивши на ньому фрукти і карафи. Знову-таки жестом Пілат видалив слуг і залишився зі своїм гостем сам на сам під колонадою.
— Отож, — заговорив неголосно Пілат, — що можете ви сказати мені про настрої в цьому городі?
Він мимохіть звернув свій погляд туди, де за терасами саду, внизу, догорали і колонади, і плоскі дахи, призолочені останніми променями.
— Я вважаю, прокураторе, — відповів гість, — що настрої в Єршалаїмі тепер задовільні.
— Так що можна ручатися, що розрухи більше не загрожуватимуть?
— Ручатися можна, — ласкаво поглядаючи на прокуратора, відповів гість, — лише за одну річ на світі — за могуття великого кесаря.
— Хай пошлють йому боги довге життя, — враз підхопив Пілат, — і загальний мир. — Він помовчав і вів далі: — То ви вважаєте, що війська тепер можна вивести?
— Я гадаю, що когорта Блискавичного може йти, — відповів гість і докинув: — Було б доцільно, щоб на прощання вона продефілювала по городу.
— Дуже слушна думка, — схвалив прокуратор, — післязавтра я її відпущу і сам поїду, і, присягаюсь вам бенкетом дванадцяти богів, ларами присягаюся — багато віддав би я, щоб вчинити так сьогодні ж!
— Прокуратор не любить Єршалаїма? — добродушно спитав гість.
— Згляньтеся! — усміхаючись, вигукнув прокуратор. — Немає безвідразнішого місця на землі. Я вже не кажу про природу! Я занедужую щоразу, коли доводиться сюди приїздити! Але це ще півбіди. Та ці свята — маги, химерники, чарівники, ці зграї богомольців... Фанатики, фанатики! Чого вартий був один цей месія, що його вони ні з того ні з сього почали чекати в цьому році! Кожної хвилини тільки й ждеш, що доведеться бути свідком найприкрішого кровопролиття. Весь час тасувати війська, читати доноси та ябеди, що половина їх до того ж написана на тебе самого! Погодьтеся, що це страшенно нудно. О, якби не імператорська служба!..
— Так, свята тут важкі, — погодився гість.
— Усією душею прагну, щоб вони швидше скінчилися, — енергійно додав Пілат. — Я дістану змогу нарешті повернутися до Кесарії. Повірте, ця варіятська Іродова будівля, — прокуратор змахнув рукою вздовж колонади, так що стало ясно, що він говорить про палац, — просто-таки зводить мене з розуму! Я не можу ночувати тут. Світ не знав більш дивацької архітектури. Так, але повернімося до справи. Насамперед цей триклятий Вар-равван не завдає вам клопоту?
Тут гість і послав свій особливий погляд у щоку прокураторові. Але той знуджено дивився вдалину, гидливо поморщившись і споглядаючи частину города, що лежала під його ногами і згасала в надвечір’ї. Загас і погляд гостя, повіки його опустилися.
— Слід гадати, що Вар став тепер безпечний, як ягня, — заговорив гість, і зморщечки пішли по круглому обличчі. — Йому не випада бунтувати тепер.
— Занадто відомий? —— попитав Пілат, усміхнувшись.
— Прокуратор, як завше, досконало розуміє справу!
— Але ж, у кожному разі, — занепокоєно докинув прокуратор, і тонкий, довгий палець з чорним каменем персня піднісся вгору, — треба буде...
— О, прокуратор може бути певен, що поки я в Іудеї, Вар не зробить і кроку без того, щоб за ним не йшли по п’ятах.
— Тепер я спокійний, як, утім, і завжди спокійний, коли ви тут.
— Прокуратор надто ласкавий!
— А тепер прошу дати звідомлення про страту, — сказав прокуратор.
— Що саме цікавить прокуратора?
— Чи не було з боку натовпу спроб виказувати непокору? Це, безперечно, головне.
— Жодних, — відповів гість.
— Дуже добре. Ви самі пересвідчилися, що смерть настала?
— Прокуратор може бути певен у цьому.
— А скажіть... трунок їм давали перед тим, як повісити на стовпи?
— Так. Але він, — тут гість стулив очі, — відмовився його випити.
— Хто саме? — спитав Пілат.
— Даруйте, ігемоне! — скинувся гість. — Я не назвав? Га-Ноцрі.
— Божевільний! — сказав Пілат, чомусь гримасуючи. Під лівим оком у нього засмикалася жилка. — Вмирати від опіків сонця! Навіщо відмовлятися від того, що пропонують по закону! Якими словами він відмовлявся?
— Він сказав, — знову стуляючи очі, відповів гість, — що дякує і не винуватить за те, що в нього відібрали життя.
— Кого? — глухо запитав Пілат.
— Цього він не сказав, ігемоне.
— Не робив він спроб щось проповідувати у присутності солдатів?
— Ні, ігемоне, він не був багатомовний цього разу. Єдине, що він сказав, це, що серед людських вад однією з найголовніших він вважає боягузтво.
— До чого це було мовлено? — почув гість притьмом надтріснутий голос.
— Цього не можна було збагнути. Він взагалі поводився дивацьки, як, втім, і завше.
— В чому дивацтво?
— Він усе намагався зазирнути в очі то одному, то іншому з оточуючих і все усміхався якоюсь розгубленою усмішкою.
— Більше нічого? — спитав хрипкий голос.
— Більше нічого.
Прокуратор стукнув чашею, наливаючи собі вина. Вихиливши її до самого дна, він заговорив:
— Справа полягає ось у чому: хоча ми і не можемо — зараз принаймні — виявити жодних його прибічників чи послідовників, усе ж поручитися, що їх взагалі немає, не можна.
Гість уважно слухав, похиливши голову.
— Отож, щоб запобігти будь-яким несподіванкам, — продовжував прокуратор, — я прошу вас негайно і без найменшого галасу прибрати з поверхні землі тіла всіх трьох страчених і поховати їх таємно й нишком, так, щоб про них не стало більше ні слуху ні духу.
— Буде виконано, ігемоне, — сказав гість і, вставши, докинув: — З огляду на складність та відповідальність справи, дозвольте мені негайно їхати.
— Ні, сідайте-но ще, — сказав Пілат, рухом зупиняючи свого гостя, — є ще два питання. Перше — ваші величезні заслуги у важкій праці на посаді зверхника таємної служби при прокураторові Іудеї надають мені приємну можливість доповісти про це в Римі.