Примітки
Четверта з великих трагедій Шекспіра була створена в 1604-1606 pp., найвірогідніше— 1606 р. Про це зокрема свідчить прозорий натяк у 2 сцені II дії на злободенну подію, судовий процес священика-єзуїта Гарнета, пов'язаний з відомою Пороховою змовою, який розпочався наприкінці березня 1606 р. Перша вистава трагедії відбулася в липні чи серпні того ж року в театрі "Глобус", а потім при королівському дворі. За життя Шекспіра цей твір не друкувався, вперше він з'явився друком in folio 1623 p. Деякі шекспірознавці-текстологи (Кеннет М'юїр, Д. Довер Вілсон та інші) вважають, що текст "Макбета" — один з найгірших у F, з численними пропусками й помилками. Щоправда, висловлюються й інші думки, наприклад, Г. Б. Гаррісон у передмові до видання "Макбета" в серії "The Penguin Shakespeare" свідчить, що друк у F підготовлений старанно. Але всі дослідники звертають увагу на те, що текст "Макбета" значно коротший за тексти інших драм Шекспіра початку XVII ст.: у ньому близько двох тисяч рядків, тоді як у "Гамлеті" — близько чотирьох тисяч, а в "Отелло" й "Королі Лірі"-близько трьох з половиною. Очевидно, у F був надрукований текст, підготовлений до вистави, з відповідними скороченнями.
Ще одна текстологічна проблема полягає, в тому, що деякі сцени й фрагменти трагедії відрізняються за мовою і стилем, а також за художнім рівнем. Було встановлено, що епізоди з Гекатою і відьмами в 5 сцені III дії і в 1 сцені IV дії текстуально збігаються з драмою-феєрією Т. Мідлтона "Відьма", яка дійшла до нас у рукописі. Деякі дослідники знаходять руку Мідлтона також у інших сценах твору і таким чином висувають його в "співавтори" Шекспіра, зокрема приписують йому скорочення "Макбета" для сцени зі включенням кількох власних фрагментів. Але цілком можливо й те, що театр "Глобус" за своєю ініціативою використав у постановці трагедії фрагменти з п'єси Мідлтона, яка не мала успіху у глядачів. [565]
Основним джерелом для "Макбета" були всі ті ж "Хроніки Аліглії, Шотландії та Ірландії" Р. Голіншеда. Макбет — історична особа: полководець і родич шотландського короля Дункана, він 1040 р. вбив його і сам коронувався, сімнадцять років правив краТною і загинув 1057 р. в боротьбі з Малкольмом, сином Дункана. Макбет виявив себе мужнім і розважливим монархом, але пізніші хроністи (А. Вінтоун, Г. Боецій) знизили його образ і внесли в його життєпис легендарно-міфологічні моменти ("віщі сестри", що пророкують Макбету майбутнє, воїн, "не народжений жінкою", який його вб'є, Бірнамський ліс, що рушає па замок Дунсінан). Усе це перейшло у хроніку Голіншеда, на якій засновується сюжетна канва Шекспірової трагедії. Та разом з тим Шекспір піддав сюжет значній переробці, виходячи із своїх ідейно-естетичних завдань і даючи волю художньому домислу. Так, для сцени вбивства короля Дункана він використав давніший епізод хроніки Голіншеда, вбивство шотландського короля X ст. Дуффа його полководцем Допальдом. Повністю витворений Шекспіром образ леді Макбет, про яку у Голіншеда одним реченням говориться, що вона "розпалювала" честолюбство свого чоловіка. Проте не будемо порівнювати трагедію з хроніками, тим більше, що Шекспірів "Макбет" — не історична драма з раннього шотландського середньовіччя, а твір, проблематика, весь ідейпо-художній світ якого породжені насамперед сучасністю драматурга, добою Ренесансу та її кризою. За своєю фабулою та її джерелом "Макбет" зближається з історичними хроніками Шекспіра, але за змістом та жанровою структурою це зовсім інший твір. У хроніках Шекспіра передусім цікавило державно-політичне —життя країни, як воно проявлялося в політичних суперечностях і боріннях, а в трагедіях на перший план виходить суто людський зміст, уже по-іншому пов'язаний з суспільним життям та історією, переважно через глибинні колізії і конфлікти морального характеру. Функціональна специфіка трагедії, принаймні в класичні періоди її розвитку, й полягає у тому, що вона, ставлячи проблеми людської поведінки, звертається передусім до людського сумління і найперше своє призначення вбачає в тому, щоб вражати, тривожити його, доводячи до крайньої напруги, таким шляхом досягати благотворного впливу на психіку людини, "очищати" її помисли й почуття. "
Основний зміст "Макбета", як і інших великих Шекспірових трагедій початку XVII ст., пов'язаний з кризою ідеології ренесансного гуманізму. Тут з могутньою художньою силою виражено ще один з істотних аспектів названого явища — кризу ренесансного індивідуалізму, який був одним з наріжних каменів ідеології Відродження. Звільняючись від пут феодально-корпоративної системи середньовіччя, людина Відродження усвідомлювала себе як самодостатню духовну й моральну силу, котра стверджує себе, свою "богорівність" у великих діяннях. Причому гуманісти вважали, що розумна й доброчесна природа людини іманентно спрямовує її по шляху добрих помислів та вчинків. Але хід суспільно-історичного життя неухильно заперечував ці постулати гуманістичної ідеології, руйнував наївно-оптимістичну й на свій лад догматичну віру в природжену доброту й розумність людської натури. Відповідно ренесансний індивідуалізм дедалі частіше обертався своєю темною, "демонічною" стороною,— насиллям і тиранією, аморальністю і підступністю, дикими оргіями хижацьких апетитів, [666] ексцесами непомірного честолюбства. Зазнав краху ідеал ренесансної особистості-героїчної, гуманної, одухотвореної, спрямованої до добрих діянь, що стверджують високу гідність людніш, натомість приходило нове розуміння людської природи як складної й суперечливої, здатної і до добра, і до зла.
Все це яскраво зображено в трагедії "Макбет". Можна погодитися з тим, що в ній великий драматург "дає найповнішу характеристику індивідуаліста" (Дж. К. Уолтон), але не індивідуаліста взагалі, а певний його історичний тип, що перебуває в стані кризи. Глибинну основу образу Макбета становить нове, сказати б, амбівалентне розуміння життя й людини, про яке щойно йшлося. На самому початку трагедії його формулюють "віщі сестри", відьми: "Є зло в добрі, добро у злі; Летім мерщій в туманній млі". Власне, це філософсько-моральний лейтмотив твору, незабаром він зринає в роздумах Макбета, враженого тим, як швидко здійснилася перша частина віщування відьом і він став кавдор-ським таном ("Ні злом не може бути, ні добром Ця заохота надприродна"), і потім ще пробивається неодноразово, хоч уже не в афористичних формулюваннях.