Маклена.
— Скажіть, ви справді могли б убити людину? Справді? Свідомо?
(Шукає в темряві його очі.)
Якби було потрібно і важко?
Музикант.
— Якби я міг убити людину, я давно і передусім убив би себе, ma fille!
Маклена.
(довірливо)
— Значить, у легіонах на війні ви нікого не вбили?
Музикант.
(спалахнувши)
— Геть, чорт забирай! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав!..
Маклена.
— Ви сказали так, я й повірила…
Музикант.
— Убивав, чорт забирай!
(Заспокоївшись.)
Утім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, накричав на вас? Пробачте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе!
Маклена.
— Та я себе теж ніколи не вбила б. І не вб'ю, хай там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, напевне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого… Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи… А що б ви сказали про того, хто його вбив би?
Музикант.
— Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика…
Маклена.
— Вас нема за що…
(По паузі.)
Облишмо це! Скажіть тепер ви про щось інше!
Музикант.
— Про що?
Маклена.
— Про що? Ну хоч би про алею, наприклад.
Музикант.
— Мені холодно. Я з похмілля. Алея ж — це дурощі. Міраж. То я сп'яну фантазії розвів. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде… Йдіть!
Маклена.
— Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що котрась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю…
(В уяві — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало жалько музиканта. І чомусь захотілося хоч би поцілувати йога на прощання.)
Дивіться ж, он, здається, трохи стало ясніше. Зоря неначе? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, он клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі схожий на ксьондза?
Музикант.
— Нічого не бачу…
Маклена.
— То уявіть собі, що отутечки та алея. Ну а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.
Музикант.
— Ну й що?
Маклена.
— То уявіть, що я хоч трохи ота дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю коли цілують у руку. А от прямісінько сюди, в щоку. Бачите?
Музикант.
— Бачу.
(Стоїть.)
Маклена.
— Ви цілуєте ту дівчину. У неї тремтять губи. От тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас ще й досі дуже горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже…
(Поцілувала його.)
Прощавайте!
(І щезла, розтанула в передсвітанковій імлі, залишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Авжеж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.)
Quand l'Aurore discrete,
Rougit dans un ciel pur
La nature est en fete
Tout chante dans l'azur.
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, shantez comme elle,
Enfants, chantez toujours…[6]
Музикант.
— Ах, он що! Serenade de Gounod.
(Колись, ще маленькому, співала мати.)
Ха-ха-ха!
(Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?)
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Shantez, shantez comme elle…
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати.)
Які сентименти!
(І, скоцюрбившись од спазм і холоду, додає.)
І яка іронія! Горілки!
6
І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена стрілася з паном Зброжеком. На доріжці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного. Мовчать.
Зброжек.
(глухо, але іронічно)
— Хто ж із нас перший скаже "добридень"?
Маклена.
(тоном відповіді на вітання)
— Пан уже сказав "добридень".
Зброжек.
— По-моєму, перший має вітатися найманець.
Маклена.
— Я панові вже відповіла.
Зброжек.
— Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель.
Маклена.
— А що таке дуель?
Зброжек.
— Це раніше, якщо один другого образив, то рубалися чи стрілялись. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним.
Маклена.
— Панові ж за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі?
Зброжек.
— Га…
(Розглядаючи Маклену.)
То скільки ж насправді панянці років?
Маклена.
— Тринадцятий. Я вчора сказала.
Зброжек.
— О, панянка далеко піде.
Маклена.
— Еге ж. Я піду в революціонери.
Зброжек.
— На мої гроші?
Маклена.
— Ні-ні!
Зброжек.
— Як же ж ні! От же ж — на мої!
(Цинічно.)
Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет.
Маклена.
— Давайте!
Зброжек.
— Він уже заряджений. Тільки націлитись і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє.
Маклена.
— Так.
(Бере револьвер.)
Зброжек.
(поквапливо)
— Ну от… Тепер я стану отут на доріжці, а панянка
(озирнувся і майже пошепки)
хай стріляє. Тільки в шию. А тоді — в революціонери!
(Непомітно вийняв годинник та гроші й міцно стис у руці, тому що вона тремтить.)
Неодмінно в шию! Ну?.. Тепер
(заплющив очі)
швидше! Швидше!
Маклена.
(обійшла навколо і стала перед ним)
— А гроші?
Зброжек.
— Гроші потім… коли вб'єш… у кишені.
Маклена.
— Ні! Гроші хай пан зараз дасть.
Зброжек.
(одступивши)
— А якщо панянка візьме і втече
(глузливо)
в революціонери?
Маклена.
— Хай пан покладе їх поряд на землю!
Зброжек.
— На землю? Можна… Чорт — Бог! Вона далеко піде!
Маклена.
— І хай пан перелічить, щоб я бачила.
Зброжек.
— Швидше! Побачать!
Маклена.
— Хай бачать!
Зброжек.
(квапливо рахує гроші)
— Гм, ось… Сто злотих, двісті п'ятдесят… А ось папірці дрібніші…
Маклена.
— Скільки ж там?
Зброжек.
— Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі.
Маклена.
— Ну то хай пан зачекає, доки йому розвидниться.
Зброжек, махлюючи, рахує.
(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима.)
Тут, здається, бракує ста злотих.
Зброжек.
(бурмотить)
— Лише ста злотих. Маклер і мене пошив у дурні. Але… але пістолет, каже він, коштує грошей… Більше ста злотих. Їй-богу, більше! Пістолет!
Маклена.
(взявши гроші)
— Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте!