Той пройшов, навіть не помітивши її.
Ху-у! Слава Ісусу, пройшов! А я ж на нього дивилася… (Тихенько сплеснула руками). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цілу ніч отут на чоловіків дивитися, а на мене ніхто — така нечупара. Мабуть, тричі нечупара!.. О, лишенько! Та я ж іще маленька і така худа! Ну, ж і худюча! А спитають, скільки років, що я скажу? Тринадцять?
Наближається ще хтось.
Збрешу. (Злякано дивиться).
Той пройшов, не помічаючи.
Звичайно, ще маленька!
Наближається третій. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохіть обсмикує спідничку. Але й третій не звернув на неї уваги.
Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з'їсти, доки її обійдеш навколо. Буржуї!
Наближається четвертий. Вона до нього:
— Добрий вечір вам!
Четвертий (зупиняючись). Добрий вечір!
Маклена. Скажіть, будь ласка… А може, ви перший скажете?
Четвертий. Що?
Маклена. Як мені вийти на Варшавську вулицю?
Четвертий. Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов).
Маклена. Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, — ви хочете зі мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачі). Не спитаю! От не спитаю!..
3
Пройшовши навскоси вулицю, до неї підходить добродій з парасолькою. Перший:
— Добрий вечір!
Маклена (навіть трохи зраділа). Добрий вечір!
Добродій. Панянка вийшла погуляти?
Маклена. Еге.
Добродій оглянув її.
Кудись моя молодша сестра пішла. То я чекаю. Хоч їй уже й п'ятнадцять… (схаменулась) шістнадцять незабаром, а все ж, знаєте…
Добродій зазирнув їй у вічі.
Вийшла подивитися… А дощ мені просто в обличчя…
Добродій (галантно). Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти — сестра і дощ! Не має значення, що сестрі шістнадцять… Подумаєш — старша! Не має права, бо… бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж і ширма для кохання. Прошу! А ні — краще ходімо звідси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашній закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?
Маклена. П'ятдесят злотих!
Добродій. Що-о?
Маклена. Не потрібно печива… і вина… Мені… заплатіть п'ятдесят злотих.
Добродій. Та за ці гроші тепер можна лошицю купити, малятко!
Маклена. Хіба?
Добродій. Атож.
Маклена (просто, наївно). Я не знала. Ну, що ж… То купіть собі лошицю.
Добродій. Фе, як це грубо! (Відійшовши). Який грубий натуралізм! Цинізм! Безсоромність!
Дідок (що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.
Добродій. А вам що?
Дідок. Увечері трохи погано бачу.
Добродій (повертаючись до Маклени). Тридцять?
Маклена. Ні!
Добродій (з благанням). Не можна більше, крихітко! І взагалі, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?
Маклена. Еге ж.
Добродій (дивиться їй у вічі). Та ще й плачеш?
Маклена. Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!
Добродій. Тридцять п'ять?
Маклена. Ні!
Добродій. Ну як тобі не сором?
Маклена. А вам?
Підійшов, підглядаючи, дідок.
Добродій. Ну, сорок?
Маклена. Ні!
Добродій (пошепки). То, кажеш, без вина і печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходімо! Ти витри, перлинко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем…
Маклена. Так-так… Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!
Добродій. Ну, от… Тепер ходімо! Пішли.
Добродій узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.
Ну, малятко! Не треба, моя дівчинко, адже ми домови… (Ледь пригортає до себе).
Маклена (неначе її щось відкинуло). Ні! Ні!.. Не треба!.. Не можу я!.. (Чимдуж біжить у двір). Не можу!
III
Хотіла додому, та не змогла. Повернулась назад. Засапавшись, зупинилась у дворі. Крапав дощ. Підійшла до собачої будки.
— Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б він іще не чіпав… А які в нього гидкі очі, ой! Не можу! Ніколи не зможу! (Сіла, обхопивши руками коліна. Безнадійно захиталася, неначе хотіла заколисати свою гірку думу). Ох, чому воно це так, Кунде? Чому мені здалося, що я й справді можу дістати гроші? Так здалось, як наяву, ось отакечки, ось отак, що я вибігла. Чому це так, Кунде? Га?
Голос (з будки). Обережніше з душевними таємницями — тут, крім собаки, є ще й людина.
Маклена. Ой! Хто там?
Голос. Я.
Маклена. Хто… ви?
Голос. Я! (Вилазить із будки). Я — як єдність самосвідомості в філософії, світова субстанція, невмируще "я"! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. "Я"! З якого виникає весь світ у Фіхте і навіть за матеріалізмом — вищий щабель у розвитку матерії — "я".
Маклена (пізнавши). Ой, це ви?… Що грали на дудці перед паном Зарембським?
Музикант (збитий зі своєї високої іронії наївно-простим, але вбивчим запитанням). Атож. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудці перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудці! На дудці, сто чортів його матері! На дудці! На інструменті високого мистецтва я ніколи не гратиму панові Зарембському! А втім, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усім. І не моя провина, що в перших рядах сиділи Зарембські. Проте це не так уже й важливо… Перші для мистецтва ті, що його розуміють і люблять.
Маклена. А чому ви в будку залізли?
Музикант. Я в ній ночую.
Маклена (аж присіла). Ночуєте?
Музикант. Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-віртуоза Ігнатія Падура. В такому становищі, здається, треба ще розказать біографію. Коротко. Колись я грав і прізвище Падур було гучним. Мені навіть пророкували світову славу. Я, звісно, схотів грати всьому світові з польської державної естради. Пішов у легіон. Воював за світовий гуманізм, за вільну Польщу et cetera. Але на естраду зійшли якісь нові музиканти. Від мене дуже тхне горілкою?
Маклена. Дуже.
Музикант. Ну от. Не музиканти, а нездарні ремісники. Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктатору, і за це їм віддали диригентські пости в мистецтві. Мені ж пан Пілсудський дав оцю будку…
Маклена. І ви погодилися? Влізли?
Музикант. Я?… Гм… (Знову збитий з високої іронії). Еге ж! Я вліз.
Маклена. Але ж це не його будка. Це Кундова будка!