РОЗДІЛ XV
Вже під одинадцяту годину другого ранку Грейм, що тинявся знудьговано по Великому Будинку та все думав, чи Пола Форест коли виходить зі своїх покоїв до полудня, чи ні, заблукав до музичної зали. Хоч він гостював у Форестів уже кілька днів, та сюди ще не потрапляв — такий великий був будинок. Зала була розкішна, футів тридцять п’ять на шістдесят, з високою склепистою стелею, заскленою посередині. Крізь жовте скло лилося згори тепло золотаве світло. В оздобленні й меблях переважали червоні тони, і Греймові здалось, наче зала ще зберігав відлуння музики.
Грейм саме знехотя розглядав картину Кіта[122] з неодмінним сонячним заходом і вівцями в присмерковій сутіні, коли краєчком ока помітив, що дверима в другому кінці зали ввійшла господиня. І знов від її вигляду йому на мить перехопило дух. Вона була вся в білому і видавалась дуже молода й навіть трохи вища в широких бганках вишукано простого, начебто безформного голоку. Грейм бачив це вбрання на його батьківщині, Гаваях, і знав, що воно додає принадності навіть жінкам негарним із себе, а вродливих робить удвічі чарівнішими.
Вони усміхнулись одне одному через усю залу, і Греймові впало в очі, як усе в ній — і хода, й постава голови, й відвертий погляд — неначе промовляє щиро, по-товариському: "Добридень, друже!" Принаймні так увижалося Греймові, поки вона підходила до нього.
— Невдало у вас сплановано цю залу, — мовив він поважно.
— Та невже! А чим саме?
— Її слід було зробити довшою, багато довшою. Принаймні вдвічі.
— Чому це? — спитала вона, незгідливо похитавши головою, а Грейм чудувався, які в неї по-дівочому рожеві щоки: годі було повірити, що їй уже тридцять вісім.
— Бо тоді,— відповів він, — ви б мусили йти через неї вдвічі довше, а я зміг би вдвічі довше милуватись на вас. Я завжди казав і казатиму, що нема в світі жіночого вбрання, чарівнішого, ніж голоку.
— Отже, вам сподобалось моє голоку, а не я, — відмовила Пола. — Я бачу, ви такий, як і Дік: у вас компліменти на мотузочку. Тільки-по ми, дурненькі, вхопимось, ви зразу смик за мотузочок, і комплімента немає. Ну, давайте вже покажу вам залу, — провадила вона, не дозволивши йому заперечити. — Дік дав мені тут повну волю, і все тут зроблено на мій смак. І розміри теж.
— А картини?
— І картини добирала я, — кивнула головою Пола. — Всі до одної. І розвішувала, як мені до мислі. Правда, Дік зі мною сперечався за отого Верещагіна. Обидва Мілле йому подобаються, і оцей Коро, і отой Ізабе[123]; він погодився навіть, що Верещагін може пасувати до музичної зали, тільки не ця річ, а якась інша. Бачте, він любить наших місцевих художників і волів би, щоб тут висіло більше їхніх творів, — хоче показати, як він цінує вітчизняні таланти.
— Я не дуже добре знаю ваших каліфорнійських майстрів, — сказав Грейм. — Розкажіть мені про них. Продемонструйте мені… Ну, це, звичайно, Кіт; але чиє полоно ото поряд? Прегарне…
— То Маккомас, — почала Пола, і Грейм уже тішився, що з півгодини гомонітиме з нею про картини, коли раптом відчинилися двері, зайшов Доналд Вер, окинув поглядом залу, видимо когось шукаючи, і весь аж засяяв, коли вгледів Маленьку господиню.
Несучи під пахвою скрипку, він швидко й діловито рушив до фортеп’яно і заходився розкладати поти.
— Ми хочемо попрацювати до обіду, — пояснила Греймові Пола. — Містер Вер запевняє, ніби я страшенно занедбала себе, і я побоююся, що він має трохи рації. В їдальні ми побачимось. Ви, звісно, можете зоставатися тут, але попереджаю, що ми будемо справді працювати. А вдень підемо купатись. Дік сказав, щоб о четвертій усім зійтись біля басейну. І ще він казав, що в нього є нова пісня і він її нам проспіває. Котра вже година, містере Вере?
— За десять хвилин одинадцята, — відповів скрипаль уривчасто і ледь дратливо.
— То ви занадто поквапились — ми ж умовлялися рівно на одинадцяту. Доведеться вам десять хвилин почекати, пане-добродію. Мені треба спершу збігати до Діка. Я сьогодні ще не побажала йому доброго ранку.
Пола Форест добре знала, як розподілено чоловіків час. На останніх сторінках блокнота, що завжди лежав на столику біля її ліжка, якимись таємними ієрогліфами було записано, що о пів на сьому віп п’є вранішню каву; що до восьмої сорок п’ять його можна застати в ліжку, над коректурою або книжками, якщо тільки він не надумає проїхатись верхи; що від дев’ятої до десятої приступу до нього нема, бо він диктує Блейкові ділові листи; так само й від десятої до одинадцятої — тоді він приймає помічників та завідувачів служб, а Бонбрайт, другий секретар, мов судимій писар, занотовує кулеметний вогонь запитань та відповідей.
Зате близько одинадцятої, якщо тільки не трапиться якихось несподіваних справ чи телеграм, його часинку можна застати самого, хоча й щоразу чимось зайнятого.
Минаючи кімнату секретарів, Пола почула торохтіння друкарської машинки — знак, що однієї перешкоди вже немає. В бібліотеці Бонбрайт розшукував якусь книжку для Менсона, скотаря, що відав шортгорнами, — отже, й помічників Дік уже відпустив.
Вона натисла кпопку, і перед нею повернувся заставлений книжками стелаж, відкривши хід на вузесенькі залізні гвинтові сходи, що вели вгору до Дікової канцелярії. Нагорі такий самий стелаж слухняно й нечутно повернувся, пропускаючи її туди. Але враз по її обличчю пробігла тінь невдоволення: вона почула голос Джеремі Брекстона. Ще нікого не побачивши й не показавшись сама, Пола нерішуче зупинилася.
— Що ж, затопити то й затопити, — казав директор копалень. — Тільки ж висушувати потім ускочить у грубий гріш. Та й ганьба яка — отак затоплювати наш старий Урожайний.
— Але ж із книг видно, що за останній рік ми мали з нього тільки збитки, — почула Пола Дікову відповідь. — Нас оббирають усі, кому не ліньки, від самого Уерти[124] до послідущого бандита-пеона на краденій шкапі. Це вже занадто — і їхні надзвичайні податки, і бандити, й повстанці, і федералісти. Ми б, звісно, якось перетерпіли, якби цьому видио було край. Але хто може ручитися, що така веремія не триватиме ще десять чи й двадцять років?
— І все ж таки — затопити Врожайний! Лишень подумати! — не погоджувався директор.