А втім, чим особливим він сушив собі голову в інші дні, що надавало йому ваги ділової людини?
На кіностудії мав не так багато роботи. Хоч йому ледве перейшло за сорок, як сценарист Саяма вже потрапив у синекуру. Не мусив щодня ходити на роботу.
Справа стояла так, що з огляду на свій великий досвід екранізацію нецікавих романів він міг накинути своїм молодшим колегам, а сам тільки б наглядав, та й писав би те, що хотів, і здавалося, міцно стояв би на ногах.
Та по суті він вже перестав бути штатним сценаристом. Кіностудія тепер не мала з нього великої користі.
Саяма, звиклий до бурхливих змін у кіно, останнім часом почувався неспокійно: він, як та сполохана кінозірка вже в літах, коли доводиться переходити на ролі старих жінок, думав про дальше життя.
Вагався: чи триматись посади сценариста, чи покинути кіно й вернутися до драматургії, з якої починав?
Один великий театр замовив йому п'єсу для вистави на лютий наступного року, і Саяма подумав, що це слушна нагода змінити своє життя, бо до театральної роботи давно не брався. В курортному готелі він хотів спокійно подумати над п'єсою.
Але всі зусилля були даремні, в думках перебігали тільки уривки сцен з кінофільмів, які писав нашвидкуруч. То було як примара минулого, бо в тих сценах виступали кілька кінозірок, про яких сьогодні вже ніхто не знає, де вони й що роблять.
Він намагався зліпити все те докупи, та виходив трафаретний кіносюжет, така собі банальність, і в цю мить йому стало шкода своєї розтраченої молодости.
А коли спробував міркувати інакше, ніж штатний кіносценарист, то така нудьга огорнула душу, аж не міг усидіти на місці.
— Може, викликати дружину? — розсміявся Саяма і почав голитися.
Токіе була на одинадцять років молодша від нього, але вміло посідала своє
місце в родині. Вона майже забула про свою молодість, і всі її помисли були про дітей. Саяма вважав, що це відповідає законам природи. А такого, як він, котрий у своїй роботі мусить змагатися з молодими навіть тепер, та н надалі, природа колись, мабуть, покарає.
Саяма згадав, що мати Юкіко — Таміко — вже в тридцять два чи тридцять три роки була така виснажена, аж здавалось, її суглоби ось-ось розсипляться.
Одного разу вони зустрілися. Вже минуло понад десять років віл їхньої останньої зустрічі. Вона тоді сказала:
— О, ви досягли багато. Я також рада.
Ці слова прозвучали так щиро і так несподівано для нього, шо він навіть не заперечив. Вона ще докинула:
— Я завжди дивлюся ваші твори. Часто й дочку беру собою.
Такого Саяма зовсім не сподівався, а від слів "ваші твори" навіть зніяковів. Він тільки екранізував чужі романи, а скільки там було того "ваші твори" в інтерпретації на екрані? Та й сценарії писав на замовлення, а не з власної волі. І слова про кінофільми як про "ваші твори" пролунали як насміх, а не похвала.
А що обставини не вимагали захищати амбіцію сценариста, то він, аби змінити розмову, запитав про її дитину... Та дитина — Юкіко, яку тепер видає заміж.
Шість років тому стався такий випадок. Токіе з дітьми поверталася з магазину, коли бачить — коло брами стоїть якась жінка й оглядає їхній дім.
Токіе подумала, чи не піти заднім виходом. Але незнайома, побачивши господиню, раптом кинулась утікати, мов кіт, що вкрав шмат м'яса. Та вона не добігла до дороги, а похилилася на чиюсь огорожу й там уклякла.
Злякана дружина розповіла про це чоловікові:
— Ану піди поглянь.
Саяма подумав, може, та жінка має якісь справи до кіностудії. Та коли вийшов, там уже нікого не було. Він запитав Токіе, що то була за жінка.
— Чогось підозрілого в неї не було, але вона здавалася хворою.
— Хворою?
В цю мить їхню розмову перервав жіночий голос знадвору. Токіе переглянулася з чоловіком і вийшла, а повернувшись, геть змінилася на обличчі.
— Ти знаєш, це Таміко-сан.
— Таміко? — він зірвався з місця, а Токіе його спинила:
— Ти що, хочеш побачитися з нею?
Вона глянула на нього так гнівно, що він аж відступив назад.
— Та? Що?..
— Паталаха, — фуркнула Токіе, і коли він намірився йти, гукнула дітей і вийшла з ними тильними дверима.
Саяма стояв розгублений. Почувався винним перед дружиною, але й був сердитий на неї.
Справді, хіба це не безвольність, коли ні сіло ні впало з'являється кохана, що колись покинула його, а він мало не біжить і готовий запросити до хати. Для дружини це, мабуть, нестерпна образа.
Але Саяма подумав, що та жінка, певно, потребує грошей, хоча почуття давнього кохання ані ворухнулося в серці.
Він побоювався, що гостя могла почути викрики дружини, тож прибрав поважного вигляду.
Саяма несподівано й для себе привів гостю до свого кабінету.
— Ваша дружина, мабуть, має мене за нахабу, — кілька разів повторила Таміко. — Якби вона не завважила мене там, то нині я, певно, й не побачила б вас. Останнім часом кілька разів приходила під вашу браму, але не заходила, щоб справді не здатись нахабою.
Таміко так принижувалася, що жаль було на неї дивитись. А Саяма був для неї дорога й близька людина. Виходило, не тільки на словах, а й на ділі він для неї найдорожча людина.
Саяма був під враженням, мов би вчинив Таміко щось зле, ще й поводиться зухвало.
Він поцікавився, як ся має Таміко. Вона докладно розповіла про себе. Чоловік, за якого перше віддалася, занеміг на сухоти, тож вони поїхали в його село. Там чотири роки доглядала хворого, аж до його смерти. П'ять років тому вдруге вийшла заміж, за теперішнього чоловіка, Неґісі, взяла з собою і єдину доньку. Вона говорила таким тоном, мов сповідалася на щось перед близькою людиною, здатною її зрозуміти.
— Ох же і намучилася я! То була моя кара... Тоді я сама випустила своє щастя, то що вдієш, терпи. У гірку годину згадую вас, і тоді мені дуже прикро. Сама винна.
То кара їй, що покинула його. Якби вийшла за нього, то, мабуть, була б щаслива, казала Таміко.
Неґісі був гірничим інженером, певний час тинявся по Кореї, а коли вернувся додому, то брався до різних махінацій. Якщо щастило знайти десь роботу, то незабаром його виганяли, бо був дуже зарозумілий. Таміко часто навіть не знала, де він, тож їздила по шахтах і шукала свого чоловіка. Нарешті, думала вона, осядуть у Токіо. Тут він посилав її на заробіток у пивнички, та тільки трохи збереться грошей, як знову кудись повіється.