За довгі роки поневірянь Таміко стала живою руїною, а серце й нирки були вже такі слабі, що лікарі дивувалися, як вона ще тримається на ногах і навіть працює. Й нині, коли втікала від Токіе, в очах потемніло і вона впала безсило, їй здається, що колись вона впаде і вже більше не встане.
На обличчі Таміко не було ані крихти рум'янцю, руки кістляві й сухі. Волосся поріділо.
Таміко сказала, що остаточно вирішила розлучитися з Неґісі.
Потім вона попросила позичити їй п'ятсот єн, бо хоче відкрити чайну, аби якось вижити з дочкою.
Хтозна, чи за п'ятсот єн можна купити добру чайну, засумнівався Саяма. Та й чи зможе вона вистояти серед таких же підприємців, що плодяться як мухи? Й чи з таким здоров'ям витримає?
А Таміко відповіла:
— Один чоловік по сусідству має гарну чайну, хоче повернутися на батьківщину й каже, що якби я взялася до цього діла, то продав би мені зовсім дешево, разом з товаром, тож я могла б почати від завтра. Та й дочці не подобається, бо вона ненавидить вітчима.
— Скільки їй?
— Минає тринадцятий. Скоро закінчить школу, тоді зможе допомагати в чайній.
Потім Таміко почала захоплено розповідати, яка та чайна й де вона.
Саяма відповів, що не має таких грошей. Може, якби спробував, то десь би нашкріб, але зараз не має.
Таміко, що вважала, ніби Саяма "досяг багато", здається, не вірила йому. Але засоромилася та й розплакалась. Її взяв жаль, що не змогла позичити грошей і з самого початку дістала відкоша. Вона здавалася знесиленою до краю.
Вони не були фізично близькі, то вона могла бути не байдужа йому.
Саяма знову поцікавився дитиною. З думкою про те, що та вдалась у молоду Таміко, він запитав:
— Подібна до тебе?
— Ні, здається, не дуже. Має великі очі, і всі кажуть, що гарна. Треба було взяти її з собою. Юкіко добре знає вас, бо після фільмів я часто їй про вас розповідаю.
Саяма скривився. Дружина, Токіе, ще не повернулася, й він переживав, бо пішла з дітьми.
Таміко далі розповідала про свою скруту й про те, що їй дороге минуле. Раптом вона діткливо мовила:
— Саяма-сан, серйозно...
Він не розумів, що вона має на увазі. Чи своє бажання розлучитися з Негісі і з допомогою Саями придбати чайну? Чи те, що прийшла сюди лише задля того, аби побачитися з ним?
Таміко посиділа зо дві години.
Токіе повернулася надвечір. Перший погляд на чоловіка заспокоїв її. то вона й не докучала йому розпитами про гостю. Він розповів їй усе про Таміко, сказав, що приходила просто так.
— Все-таки посміла просити грошей. Позичиш?
— Звідки, як нема... Де ти ходила?
— Була в парку з дітьми.
3
У готелі, на гарячих водах в Атамі, де він залагодив весільну подорож Юкіко, йому згадалися слова її матері:
— Саяма-сан, серйозно...
Вони прозвучали, як насмішка з нього. А ще, як нарікання Таміко на своє нещастіння з чоловіками. х
І коли він допомагав ховати її, а тепер видає Юкіко заміж, то це завдяки милосердю дружини.
...А два місяці по відвідинах Таміко був такий випадок. Ввечері, коли Саяма прийшов з кіностудії, Токіе сказала:
— Нині знову приходила Таміко-сан. З дитиною.
— Що-о, з дитиною? З якою дитиною?
— Непогана дівчинка. Гарна. Гарніша від матері... Ото було б цікаво, якби виявилася твоєю дитиною.
Його трохи здивувало, що вона говорить про це так спокійно, ще й кепкує, то запитав:
— А ти запросила її до хати?
— Атож, оце щойно пішла, ввесь час розповідала про себе. Слухаєш і думаєш, яка це нещасна людина. Ніяк не могла виговоритись.
Токіе, здавалося, вже не відчуває жодної неприязні до Таміко, а навіть співчуває. їй самій, видно, було приємне це співчуття.
Саяма навіть уявити собі не міг, що Токіе і Таміко зможуть розмовляти відверто, як дві соратниці, хоча з боку Таміко вже не було загрози родинному спокою.
З почуттям, що тепер знає про ту жінку більше, ніж сам Саяма, Токіе мовила:
— Вона каже, що розлучилася з тим інженером, Неґісі, чи як там його.
— Розлучилася? А чайну, цікаво, відкрила?
— Здається, ні.
Токіе назвала її справжньою жінкою, що думає й про майбутнє єдиної дитини. Відтоді Таміко не навідувалась, але за півроку він випадково зустрів її на Ґіндзі.
Вона йшла за ним, як і колись, рада зустрічі.
Він згадав, що дружина хвалила її дитину. Таміко засяяла усмішкою й сказала, що хоче, аби він також побачив дочку, і тут же почала шукати таксі.
— Так відразу? — знітився Саяма, мовби його тягли силоміць.
А Таміко мовила:
— Ми там самі, не турбуйтеся.
У хаті одного з завулків кварталу Адзабу за тесаним столом сиділа над книжкою Юкіко, вдягнена в матроску. Мабуть, навчалася в дівочій гімназії.
Мати кликнула її. Юкіко підійшла і вклонилася, як личить дівчинці, а потім знову мовчки сіла. Вся її постава мовби казала, що вона знає Саяму й без маминої рекомендації.
— Добре, добре, вчися, — сказав Саяма, а дівчинка привітно всміхнулася, кивнула головою та й сиділа собі перед гостем.
У хаті не було жодних пожитків, але прибрано, і від того ще більше віяло холодом. Саяма подумав, чи хоч було кому допомогти їй переїхати сюди. Таміко мала трохи кращий вигляд.
— Тоді я була ще зовсім дитина і нічого не розуміла, — Таміко знову завела мову про старе. — Я жила химерними мріями... А коли взялася за розум, то завжди в душі просила вашого прощення, але й на думку не спадало, що ви зласкавитеся на зустріч зі мною.
Саямі було ніяково від присутності дівчини.
Мати глянула на дочку й мовила:
— Не звертайте уваги. Вона все знає... Вона навіть питала мене, чи личить нам приймати приязнь вашої дружини.
Цікаво було, як вона розповідає дочці про своє перше кохання.
— Крім мене, вона нікого не має. Чи не могла б я попросити вас опікуватися нею, якби зі мною сталося непоправне? Думаю, я досить розповіла їй про вас.
Слова Таміко прозвучали вельми дивно.
Саяма сприйняв їх за простодушну довіру. Та коли прикинути, що Таміко хтозна чи справді мала бажання з його допомогою купити чайну, то виходить, що вона просить його полюбити Юкіко. Певно, що, крім двох своїх чоловіків, знала, мабуть, ще не одного й не одному була наложницею, уявляла собі, що станеться з її дочкою, коли та опиниться на вулиці.
Так чи так, а Саяма був уже немолодий. І почуття стали не такі чисті, як у юності.