Негайно назад? Це тільки так говориться. Як можна піти з пожежі, коли полум'я лютує і перекидається з одного даху на інший? Щоправда, до хати різника Бенці ще досить далеко, а до синагоги й поготів. Горить поки що пекар Ошер (де той Ошер, а де синагога!). Ну то що? Хіба пекаря Ошера не жаль? Правда, Ошер сам винен. Скільки разів казали йому, щоб він був обережний з лежаками і частіше чистив комин, бо може бути нещастя. Та кого слухається пекар? Ось він і догрався. А втім, чорт забирай пекаря, його хата все одно згорить. Вона палає з усіх боків, горить, як свічка. А що робити з сусідами? Адже навколо стільки будиночків, під стріхами й під гонтом, і стоять вони скупчено, один легенький вітерець — і, диви, згорить уся Синагогальна вулиця.
Люди взялися за будиночки, що навколо пекаря Ошера. Побігли по відра, принесли сокири, притягли мотузки, драбини. А кантор Ісроел виліз на дах до м'ясника Мойше-Бера і звідти командував, як досвідчений брандмайор, щоб йому допомагали, інакше займеться м'ясникова хата, а за м'ясником живе рабин Шмуль, а за рабином Шмулем — суддя Ноях, а за суддею Нояхом хата різника Бенці, а за різником Бенцею стоїть синагога — недаремно ця вулиця зветься Синагогальною...
Занадто велике було збіговище, занадто страшний галас і гармидер, щоб можна було почути голос кантора Ісроела з високого даху м'ясника Мойше-Бера.
— Лишенько! — розмахуючи руками, гукала здалека до нього канториха Лея.— Що ти робиш, розбійнику? Ти, крий боже, застудиш собі горло, а невдовзі ж свята!..
Кантор Ісроел таки слушно казав. Ще не встигли витягти нещасний мотлох м'ясникових сусідів, а полум'я вже перекинулося з хати пекаря Ошера на хату м'ясника Мойше-Бера, і натовп захвилювався:
— Кантор! Кантор!..
1
Лібес кінд — люба дитина (нім.).
2
Гохцайт — весілля (нім.).
Розділ 27
ШОЛОМ-МЕЇР РОЗМОВЛЯЄ НАЗДОГАД
Що за напасть на канторову дочку Розку? Взяли дівчину і на подвір'ї Бені Рафаловича поклали на колоди. А жінки метушаться там, сновигають туди-сюди... безліч
жінок. Щоразу підходячи до колод, де лежить зв'язана Розка, вони нахиляються, придивляються до неї і питають одна в одної: "Горить?.." — "Горить, горить!.."
Щоб б це мало означати? Невже збираються її спалити? За віщо? Вона хоче підвестись і не може. їй зв'язали руки й ноги. У вічі б'є червоне світло. Розка чує, як тріщать під нею дрова, вона набирається сил, розриває мотузки і... прокидається. То її домівка, а вона лежить одягнена на ліжку... Чути біганину й гамір: "Горить... горить..." Вона глянула у вікно. Вся вулиця залита червоним. Небо взялося яскравим полум'ям. Повз вікно пробігають люди. Розка гукає матір, гукає батька — нікого немає. Що то могло б означати?.. Ще хвилина —■ і вона вже на вулиці.
Зачарована, зупинилася Розка біля дверей, оголеною ручкою затуляючи заспані очі. Червона хустка сповзла з незаплетеного волосся. З-під білої спіднички виглядали стоптані черевики. З голови до ніг вона була залита вогненним світлом, і дівчина засяяла новою, урочистою красою... Але хто візьметься змалювати цю чудову картину, хто наважиться описати цю чорняву, освітлену полум'ям дівчину з розплетеним гарним волоссям, з чудовими ямочками на щічках, забарвленими загравою криваво-червоного неба, з карими, блискучими, як у циганки, трохи заспаними оченятами, що загорілися й, неначе дві зірки на тьмяному нічному небі, світяться на її вродливому, матовому, полум'ям залитому обличчі? Де взяти барви, щоб змалювати Синагогальну вулицю цієї теплої, тихої літньої ночі, описати криваво-червоне небо, що освітлює містечко з його халупами та людьми, які метушаться і, розмахуючи руками, збираються купками, кричать і галасують так, що здалеку здається, ніби то танцюють чорти.
— Добрий вечір, кішечко! Ти тут сама? Лишенько матері! Побігла, мабуть, на пожежу? Все місто там. Почувши, що горить на Синагогальній вулиці, я собі одразу сказав: треба піти глянути, що чувати в кантора! Щоб мені так бог дав багато щастя й утіхи.
Не важко здогадатися, що це сказав флігель-ад'ютант і права рука Альберта Щупака, наш добрий знайомий Шолом-Меїр Муравчик.
Цього разу Розка його вже не перелякалася. Навпаки, вона зраділа, побачивши знайому людину; може, він знає, хто горить? 1
65
Шолом-Меїр не може їй сказати напевно, хто горить.
— Щоб я так не знав ніколи біди, зубного болю й сверблячки! Мене мало обходить — хто: Берел чи Шме-рел, Йокел чи Тодрос. Бачу, біжать, то й я побіг. Скажи мені краще, дівчинко, в чому річ, з якої причини ти сьогодні ввечері не прийшла до театру? Я шукав тебе, пташечко, поглядом біля того пузаня, який завжди сидить з тобою, і не міг знайти. Я вже подумав, що ти, боронь боже, захворіла, чи сталося ще якесь нещастя?
Тільки тепер пригадала Розка, який день вона пережила і яку ніч, сповнену горя, образ і сліз... Не розуміючи, що робить, вона звірилась у всьому цій людині й коротко, правдиво та щиро розповіла, що то її провчила мати, не знати, за які гріхи. Може, за те, що вона перед ними співала разом з батьком "Владико небесний"?..
— Оце й усе? Єврейські забобони! Ха-ха-ха! — хрипким голосом засміявся дрібненько Шолом-Меїр Муравчик, однак зразу перейшов на серйозний тон, співчутливо зітхаючи й похитуючи головою: — Як прикро і боляче, що такий брильянт мусить валятися тут, в голенештинському багні, серед тварин, що не розуміють, як треба його шанувати, у фанатичних батьків, що самі не знають, у чому полягає щастя їхньої дитини...
Розка підвела на нього очі: що, власне, хоче сказати ця людина?.. А Шолом-Меїр провадив далі, говорячи натяками:
— З першої хвилини, як я почув твій спів,— пам'ятаєш, одного разу вранці? Ти співала тоді "Родзинки й мигдаль",— я одразу сказав: "Оце справжня примадонна з країни примадонн",— щоб мені бог дав стільки щастя й утіхи.
Розка все ще не розуміла його гаразд. А він вів далі:
— Коли ж ти заспівала з своїм батьком "Владико небесний",— я сказав: "Цю дівчину сам господь бог створив для нашого театру!"
— Мене?
В цю мить Розка більше нічого не могла вимовити, вона тільки відчула, що вся кров прилинула їй до обличчя.
— Я тоді одразу сказав це нашому директорові. Не можна, сказав я йому, допустити, щоб пропала така чудова примадонна. Треба, сказав я, витягти її звідси силоміць.