Одне слово, на чому ж вона зупинилась? Ага, то вони пішли до ворожки. Гаразд, прийшли. А ворожка розумна відьма, хитрюща, дивиться їй в очі, кидає карти, випадає червовий туз — тобто "кохання"... І червовий валет — "русявий кавалер"... І шістка, щоразу інша шістка— тобто "дорога". "Кохання", "русявий кавалер" і "дорога". Добре. При цьому ворожка не спускає з неї ока і витлумачує їй, що "русявий кавалер" думає про неї постійно. Постійно... Удень і вночі думає він тільки про неї, отой русявий. Він поривається до неї, цебто до Рози, з усіх сил, усім тілом і душею... "Він хоче,— каже вона,— зустрітися з тобою. Він конає, умліває, та не знає, як зустрітись... Бо ви,— каже вона,— обоє в дорозі, завжди в дорозі. Повсякчас подорожуєте... Він туди, ти — сюди. Він сюди, ти — десь-інде... Ви кохаєтесь,— каже вона,— ви дуже кохаєтесь. Він кохає тебе, а ти — його. І ви линете,— каже вона,— одне до одного, прагнете, пориваєтесь, але ви блукаєте, мандруєте... мов ті зірки,— каже вона,— мов зірки на небі..."
Відьма ще щось говорила тоді, говорила довго, без упину... Але що саме — вона вже не пам'ятає... Вона пам'ятає тільки, що коли вони вийшли від ворожки, Роза кинулась їй на шию, почала її обіймати, цілувати, аж заплакала від радості... Примхлива дівчина, подумала вона тоді, примхлива дівчина...
— Тепер я багато чого зрозуміла,— закінчила Брай-ночка Козак. На її кругленькому обличчі з'явилась масна задоволена усмішка.
145
10 Шолом-Алейхем, г. 2
Розділ 59
ЙОМУ ХОЧЕТЬСЯ СПІВАТИ
Було вже далеко по півночі. Актори обох труп кінець кінцем закінчили гуляти в карти й почали розходитися по домівках. Хто радіючи, хто з жалем, хто задоволений, хто засмучений, а то ще й лютуючи на себе, на інших і на весь білий світ.
Як на те, не було жодного візника на вулиці, і наші герої, Гольцман та Рафалеско, змушені були разом з усіма чвалати пішки до себе в готель через увесь Львів.
Була осіння ніч. Одна з тих ночей, про яку кажуть: не зима й не літо, не тепло й не холодно. Чого ж, цікаво, нашому юному героєві було так хороше, так любо й так весело? Чого так усміхалося йому небо? Чому так моргали до нього зірки? Чому співають вулиці? Чим це так пахне ніч? Чому це він почував себе, наче лине в повітрі? Чого йому хочеться сьогодні співати, обіймати свого друга, свого дорогого любого друга й розцілуватися з ним отут, посеред вулиці? Ні, він мусить обійняти Гольцмана, бо любить його. Ну, просто-таки любить його!..
Гольцман дивився на нього, як на божевільного:
— Який гедзь укусив тебе, моє любе пташенятко? — Гольцман не міг собі простити. Цієї ночі він проманта-чився, як справжній картяр. Чорт підкусив його примазатись до банку. Страшна спокуса, хай йому грець. Коли побачив повну миску, його пойняло бажання, чорти їх батькові, отим грошам... Спочатку він був виграв. То візьми ж "шапку з горіхами" та йди, йолопе, додому,— так ні, закортіло ще й ще. У людини очі завидющі, а до того ще він не міг відмовити директорові Геці.
— Холера взяла б його разом з моїм кашлем!
Погана ознака. Коли Гольцман починає кашляти й
проклинати кашель, це означає, що він у поганому настрої. Зате Рафалеско веселий. Веселий? Щасливий! Ні, не щасливий, це не те слово. Благословенна будь ця ніч! Благословенний будь увесь світ, оцей гарний, любий світ! Усю дорогу з кафе "Монополь" до готелю він базікав, сміявся й співав... "Що це з хлопцем?.." Директор Гольцман глянув йому в обличчя — обличчя сяє, очі блищать. "Очевидно, компліменти доктора Левіафана йому запаморочили голову..."
Прийшовши в готель удосвіта, насилу діставшись туди, вони роздяглися, полягали спати, але Рафалеско без упину базікав і сміявся. Гольцманові здалося, що його юний друг говорить сьогодні якісь дивні речі. Слова не держаться купи... "Ні,— заперечив йому Рафалеско,— дуже подобається мені Львів — чудове місто. Чудова назва: Ль-вів. А люди? Золоті люди",— каже він. І театр, каже, йому теж подобається. І актори — всі виняткові люди.
— А директор Геця Гецьович? — устряв Гольцман.
— Чого ж? Дуже порядна людина оцей Геця.
— Бодай він тобі здох,— пробурчав Гольцман і хотів погасити світло,— час уже спати.
Але Рафалеско йому не давав. Він хотів ще трохи поговорити.
— Збожеволіти можна! Уже розвидняється.
— Ще хоч трішечки,— благав його Рафалеско, безпричинно сміючись.
— Про що тобі хочеться говорити? — спитав Гольцман.
Він хоче, по-перше, говорити про доктора Левіуса.
— Що тут говорити про доктора Левіуса? Меценат, німець, наговорить тобі сім мішків гречаної вовни...
Ні, він хотів почути, якої думки Гольцман про Відень, про подорож до Відня. Ах, Відень!..
Якої думки Гольцман про Відень? Як можуть вони покинути всі справи і раптом виїхати до Відня? Що в них — крадені гроші, чи що?.. Нехай доктор Левіафан дасть частину на дорожні витрати—чорти б його не взяли! Він має, може, з півмільйона, то нехай розщедриться...
Рафалеско замислився:
— На дорожні витрати? Він напевне дасть. Чому б він не дав? Золота людина цей доктор. Чисте тобі золото, а не доктор. Діамант, а не доктор.
— Усі в тебе золоті люди. Всі діаманти. Одначе треба спати! Спати!
Гольцман висунув голову на довгій тонкій шиї з-під ковдри, погасив світло, хоче заснути, але йому не дає Рафалеско:
— Ота маленька, товстенька ота Брайночка Козак, еге ж, дуже мила?
Гольцман прокидається, спирається гострим ліктем сухорлявої висохлої руки на подушку й дивиться гострими пронизливими очима в темряву, уже забарвлену перед світанням блідо-голубим пасмом світла. Він забув зовсім про Брайночку Козак, а тепер пригадав, що вона весь час сиділа удвох з хлопцем. Про що ж вони могли балакати?.. Хто зна? 6 багато негідників і падлюк на цьому світі... Ні, він не міг собі простити того, що так захопився грою в карти і навіть забув стежити за хлопцем. Іншим разом він уже такого собі не дозволить...
Гольцман не міг заснути. Закашлявшись, спитав сон-, ним голосом у Рафалеска, про що, власне, вони весь час розмовляли з Брайночкою Козак.
Рафалеско заспокоїв його: про що можна було розмовляти? Дурниці, самі дурниці. Просто так теревенили, гомоніли, язиком горох товкли...