— А інші?
— Інші?.. З іншими,— сказав Гольцман,— нічого не станеться, якщо сидітимуть удома і хлебтатимуть псалтирі. В крайньому разі, коли їм дуже кортить, то вони можуть викараскатися нагору, на гальорку. Це, по-перше, коштуватиме набагато дешевше, і, до речі, вони будуть ближче до бога.
Одне слово, Гольцман не виявляв ніяких ознак незадоволення. Навпаки, він того ранку був далеко жвавішим і балакучішим, ніж завжди, жартував, гримасував, підспівував і пританцьовував, як людина, що їй поталанило.
Зовсім інакше поводився другий візитер — Лео Рафалеско. Наскільки Гольцман був жвавий й веселий, настільки він був засмучений, похмурий і розгублений. З усіх його рожевих мрій вийшла мильна бульбашка, і всі його золоті сни розвіялись як дим.
Перший сон — його зустріч у Відні з канторовою дочкою Розкою, чи Розою Співак, через яку він не спав ночами... А другий сон — зустріч з великим Зоненталем.
Даремно він так поривався до Відня, до знаменитої співачки Марчелли Ембріх, у якої перебувала його Розка, чи Роза Співак. Після всіх розшуків і розпитів він довідався тільки про те, що у Відні немає ні Марчелли Ембріх, ні Рози Співак. Мадам Черняк, яка раніше запевняла його, що Роза, безперечно, у Відні, обіцяла знайти її і будь-що привести його до Рози, тепер у Відні геть змінилася і почала з ним інакше розмовляти. Щоразу вона приходила з іншою новиною: то їй сказали, що Роза Співак розійшлася з Марчеллою Ембріх і раптом виїхала звідси з якимсь артистом до Берліна... Потім вона принесла звістку, що Роза в Парижі, навчається в консерваторії коштом її багатого чоловіка-мецената, християнина, Жана Решка, який по вуха закохався в єврейську співачку... Нарешті мадам Черняк, прийшовши якось у своїй червоній ротонді, відкликала Рафалеска набік і сказала йому по секрету на вухо, що знає абсолютно точно: Роза Співак тепер у Лондоні, дає концерти разом із знаменитим віолончелістом, який уславився на весь світ, єврейським юнаком Гришею Стельмахом. Є гадка, що Гриша — Розин наречений, а то й зовсім уже одружений з нею...
— Брехня! Наклеп! — мимоволі вихопилося в Рафа-леска.
—— Брехня і наклеп? — перепитала мадам Черняк, глянувши на нього маленькими японськими очицями, а на її округлому, наче місяць, обличчі з'явилася широка посмішка, від якої з-під товстих губів показалися великі білі зуби.
Ах, якби Рафалеско не соромився, він дав би ляпаса цій відьмі — таким огидним здавалися йому в цю хвилину її масне кругле обличчя, маленькі японські очиці й драглиста постать у червоній ротонді, хоч вона ще не так давно видавалась йому такою принадною. Ні, це була не та Брайночка Козак, що колись. Нічого схожого.
Розділ 69
ЗОВСІМ З ГЛУЗДУ З'ЇХАЛА ЛЮДИНА
В ложі, яку зайняли наші приятелі у віденському Бург-театрі, було п'ять різних людей, і кожний з цих п'ятьох по-своєму реагував на виставу і на виступ великого Зо-ненталя.
Гольцманова увага була цілком прикута до публіки та до декорацій. "Оце театр!" Якби йому допоміг бог і він мав такий театрик хоч би через три роки, він тоді показав би всьому світові, хто такий Гольцман. Хай би тоді подивились, чорти їх батькові! Бо не будемо обдурювати себе: він розуміється у таких справах не менше, ніж оці німці. Трохи грошенят теж є. Та й сил, хвалити бога, не бракує. От тільки де взяти таку публіку?..
Гольцман дивився з ложі на партер, на море блискучих голів елегантної публіки, яка заповнювала блискучий театр, і з його уст зірвався звичайний прокльон — "холера". Невідомо було, кого він мав на увазі: чи оцих німців, які вщерть заповнили театр, чи євреїв, які не хочуть відвідувати єврейський театр, що його Гольцман мав намір заснувати тут, у цьому клятому місті. "Пхе! — сказав сам собі Гольцман,— Відень — теж мені місто! Треба мерщій тікати звідси в яке-небудь єврейське містечко. Вся ця причепурена публіка з лисими й плішивими головами не варта й одного єврея з Голенешті..."
Майже те саме думала мадам Черняк, але на інший манір. Брайночка Козак за короткий час вивчила Гольц-мана з його ідеалами, які були також і її ідеалами. Вона тільки чекала на ту щасливу хвилину, коли Гольцман скаже їй, що він готовий піти з нею "рука в руку" насправді, тобто стати до шлюбу. Тоді, о, тоді вони вдвох заснують такий театр, такий театр!
Мрії мадам Черняк заносять її далеко звідси, десь у єврейське містечко в Галичині чи Буковині. Там вона бачить себе вже як "мадам Гольцман", дружиною директора Гольцмана. Вони вже, хвалити бога, господарі власного театру з власними декораціями, з власною трупою, що складається з найславетніших виконавців. Серед них юний Рафалеско, примадонна Генрієтта, що зветься вже не Генрієтта Швальб, а Генрієтта Рафалеско... Так, Генрієтта Рафалеско! То вже вона, мадам Черняк, подбає, щоб так сталося. А коли та пара побереться, Гольцман перестане задивлятись на примадонну, наче кіт на сметану, не буде старий бахур більше зазіхати на молодих пташеняток!
Брайночка Козак стежила маленькими японськими очицями за Гольцманом, чатувала його на кожному кроці й добре бачила, що він звивається коло примадонни Швальб не так, як то звичайно крутяться взагалі коло примадонн... "Треба подбати, щоб ця дурна дівка з її вродливим личком якнайшвидше заручилася з отим Рафа-леском..." — так сказала собі Брайночка Козак і ревно взялася до роботи. Насамперед треба було добитися, щоб цей інтересний парубок викинув з голови Розу Співак, щоб забув її зовсім, а тоді вже Брайночка Козак візьметься за примадонниного брата, за того волоцюгу, і втовкмачить йому, що час уже його дурній сестрі з гарним личком вийти заміж за рівню їй (що може бути удалішого за отаку парочку!) і кинути морочити голову людям, які так пристали їй, як свині наритники...
Брайночка Козак зиркнула на волоцюгу, який дивився на сцену, а думками був десь дуже далеко від театру. "Добрий кухоль пива з ковбаскою були б тепер саме на часі!" — мріє Швальб і лине думками до буфету, до вкритих білими скатертинами столиків, до пляшок і чарочок, до тарілок і виделок, до смачних страв... Але він удавав, ніби захоплений грою великого Зоненталя й не тямиться від захвату.