Яку відповідь дав містер Гечкінс, ми вже знаємо. Тільки такому щасливчикові, як Нісон Швальб, могло поталанити проштовхнути таку чудернацьку комбінацію.
Кажуть, не родися красний, а родися щасний! Не треба бути розумним, друже читачу, чи мати знання — треба бути щасливим.
Розділ 7
МУЗИЧНА РОДИНА
— Сьогодні ввечері ми підемо до кантора,— звернувся одного разу Нісон Швальб до свого нового друга Лео Ра-фалеска.
Почувши слово "кантор", Рафалеско підскочив з місця, і серце йому закалатало. Його колишній учитель, кантор Ісроел з Голенешті, раптом постав у його уяві, і з завмираючим серцем він спитав у свого нового приятеля:
— До якого кантора?
— До ломжинського кантора, що приходив з дітьми до театру. Ти вже забув? (Нісон Швальб давно вже на "ти" з своїм юним другом).
—— А-а-а,— протяжно відгукнувся Рафалеско, пригадавши, що якось у "Павільйон-театрі", під час антракту, Нісон Швальб привів за куліси рудого чоловічка з ватою в ушах. Слідом за рудим тяглася ціла зграйка дітей, хлопчаки й дівчатка. Скільки там було дітей — він не пам'ятав. Пам'ятав тільки, що там було більше рудих, ніж чорнявих, і всі з сміхотливими личками та пронозуватими оченятами.
Знайомлячи його з цими дітьми, Нісоп Швальб — таки в їх присутності — дуже вихваляв їх, розповідаючи, за своєю звичкою, різні небилиці, пригоди й скандали, і, як звичайно, ковтав слова, захоплювався й божився. Але серед театрального гамору всі ці байки влетіли Рафалескові в одне вухо й у друге вилетіли. Рафалеско вже звик, що Нісон Швальб про кожного має що розповісти і всі ці історії неодмінно закінчуються розповіддю про скандал.
Тепер, ідучи туди з візитом, Нісон Швальб знову почав вихваляти цю навдивовижу музичну родину. Сімейка з самих співаків та музик. Від батька-кантора аж до наймолодшої дитини, якій ще немає чотирьох років, вони співають і грають на різних інструментах.
— Може, гадаєш, що їх хтось навчав? Ха-ха! В цього кантора діти народжуються готовими музикантами, щоб я так мав чуже добро!
Розмовляючи, вони зайшли до невеличкої крамнички, де Нісон Швальб попросив дати їм хліба, варшавської ковбаси, оселедців і ще дечого. Нісон Швальб, облизуючись, дивився на оселедці.
— Чого це раптом стільки провізії? — здивовано спитав Рафалеско.
— "Частування",— з серйозним виглядом відповів Нісон Швальб.— Адже їм треба мати, чим нас почастувати. А принагідно вони теж перекусять. Сірома, жебраки, ха-ха, голота! Якби їх не підтримували, вони тут, у цьому самому Лондоні, з божої допомоги, поздихали б з голоду. Це ж не жарт, нівроку, така сімейка! Голодних пельок багато, а заробітчан катма. Але це тимчасово, поки діти ще малі. Нехай тільки підведуться на рівні ноги, вони золото мішками загрібатимуть, ось як ти бачиш, що я плаваю! Обережніше, тут слизько й темно, твої майбутні діти, бо-ронь боже, ще залишаться без тата.
Отак перестерігаючи, Нісон Швальб запалював один за одним сірники, і обидва обережно зійшли в якийсь льох чи яму та вступили в апартаменти, де важко було здогадатися, що це: кухня не кухня, комора не комора. Широка, довга кімната, а ліжок — як у богадільні. Стіни увішані різними музичними інструментами. Посередині хати стояло велике розкрите фортепіано, що вже відслужило своє, а маленьке дівчатко з рудими кісками років шести-семи чи, може, й восьми (Нісон Швальб казав, що їй нема ще й чотирьох,—та не будемо з ним сперечатися), сиділо й видобувало з інструмента страхітливі звуки. В усякому разі, не ті звуки, що дитина хотіла. Треба, однак, пробачити цьому старому фортепіано. Воно своє вже відіграло. Інше його віку давно вже лежало б ген-ген десь на горищі...
Побачивши гостей, шести-, семи— чи восьмирічна дівчинка, якій ще немає чотирьох років, кинула старе фортепіано й скочила до Нісона Швальба на руки, вигукуючи:
— Дядько Нісон прийшов! Дядько Нісон!
Наче на театральній сцені, одне по одному почали з'являтися з якихось бічних дверей хлопчаки й дівчатка. Скільки — важко сказати. Але більше рудих, ніж чорнявих. Це були ті самі, яких Рафалеско бачив у себе в акторській убиральні, всі з сміхотливими личками та пронозуватими оченятами. За ними слідом показався і сам батько, ломжинський кантор, рудий чоловік, що взявся вже сивиною. Років через два-три від його рудого волосся і сліду не залишиться на доказ того, що воно було колись рудим. Проте він ще був міцний, стрункий і охайний. Очі блищать, а руки трясуться, як у всіх голодних. Але — дзуськи! Обличчя не повинно виказувати, що робиться в кишках...
— Насамперед перекусимо,— сказав Нісон Швальб, потираючи руки і облизуючись.— Я смертельно голодний, ось як бачите, що я плаваю!
Не припиняючи мови, він розв'язав пакунки з купленою їжею і перший накинувся на неї з таким апетитом, ніби справді три дні постився.
— Чого ви сидите, як гості на чужому весіллі? — гримнув він на музичну родину.
Спершу підвівся ломжинський кантор з голодними очима й тремтячими руками, підійшов, ніби так собі, для годиться: людина просить, не можна бути нечемним... А за ним уся зграйка дітей, у яких видно, що апетит, хвалити бога, був чудовий. Помалу-малу всі пожвавішали і почали працювати щелепами так завзято, що й нашому Рафалес-кові захотілося їсти.
— Сідай, хапай, ріж, хрумти, не соромся! Ти тут серед своїх, серед рідних,— заохочував його Нісон Швальб, а дітлахи дивилися на юного актора такими дружньо-цікавими очима, що він відчув себе тут цілком зручно, таки справді неначе серед рідні. Звідки в нього взявся такий апетит? Чому він почував себе тут так легко, вільно, так радісно? Дивна, дуже дивна сімейка!
Під час їди Нісон Швальб ні на мить не припиняв розмови й жартів. Для кожного він мав окреме прозвисько, кожному докине інший дотеп. Нісон Швальб говорив, а дітлахи, наминаючи, реготали. Тільки батько, ломжин-ський кантор, дуже серйозно робив своє і, витираючи щоразу губи, їв далі. Ні, відколи наш юний герой блукав по світах, він ще не почував себе так добре, так хороше, зручно, затишно, вільно й весело, як у цій сімейці.
Попоївши, Нісон Швальб моргнув ломжинському канторові, а той, старанно витерши губи — цього разу вже остаточно — та переклавши вату в ушах, скомандував своїм дітлахам, щоб взялися до інструментів і дали невеличкий концерт на честь гостей.