— Якесь подружжя?
— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.
— Не може бути!
— Справді!
— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися — в Африку?
Мовчанка.
— На Марс.
— Ви хочете сказати — на планету Марс?
— Атож.
Люди стояли в гарячій тіні, на танку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.
— Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть.
— А проте вони виїжджають.
— Де ви таке чули?
— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.
Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати.
Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.
— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?
Чоловіки пирхнули.
— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!
— Тихше! Чуєте?
Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.
Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.
Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.
— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?
— На ракетах, — сказав дідусь Квотермейн.
— Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?
— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.
— Ніколи не чув про це.
— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?
— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.
— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?
— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.
— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!
— Ось іде твоя стара, Тісе.
Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.
— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
— Не піду я додому через якусь там чорнопику.
— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
— Але ж вона ніби член сім'ї, — простогнала місіс Тіс.
— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту...
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.
Вона витирала хусткою очі.
— Я казала їй: "Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень". Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: "Невже ти не любиш мене, Люсіндо?" А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і... і сказала: "Прощайте, місіс Тіс". І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з'їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.
Тіс мало не вдарив її.
— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!
— Але ж, татусю...
Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з'явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.
Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.
— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.
— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе, — захихотів дідусь.
— А я й білого поцілю не гірше, — процідив, не дивлячись на нього, Тіс.
Старий одвернувся й замовк.
— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр. — Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? — питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.
— Річ у тім, містере Тіс...
— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співається у вашій пісні — "Дорогою вгору, в височінь", правда?
— Так, сер, — сказав, вичікуючи, негр.
— А чи пам'ятаєш, що ти винен мені п'ятдесят доларів, Белтере?
— Так, сер.
— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!
— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.
— Вилетіло йому з голови, — насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. — Знаєш, що тобі доведеться зробити?