— Чудово.
— Де ти був?
— Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи, і я, — хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова, — потрапив би в пастку.
— Як це "потрапив би в пастку"?
— Я саме проходив повз бляшану хатину біля каналу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо навіть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу говорити про це.
— Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлопчику. Час вечеряти.
Хлопець побіг умиватися.
Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні каналу з'явився човен. Високий худорлявий чоловік вів його, спроквола налягаючи на жердину.
— Добривечір, брате Лафарже, — сказав він, даючи перепочинок рукам.
— Добривечір, Сауле. Що там нового?
— Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда, котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?
Лафарж скам'янів.
— Так.
— Ти знаєш, яким він був негідником?
— Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там чоловіка.
Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у Лафаржа.
— Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?
— Джілінгз, еге ж?
— Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому містер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він благав тюремника, щоб той замкнув його у в'язниці. Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив собі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.
— Ну й ну, — мовив Лафарж.
— З біса дивний випадок, — сказав Саул. — Ну, добраніч, Лафарже.
— Добраніч.
Човен поплив далі гладенькими водами каналу.
— Вечеря на столі, — погукала дружина.
Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа, глянув на Тома.
— Томе, — спитав він, — що ти робив сьогодні вдень?
— Нічого, — відповів Том з повним ротом. — А що
— Просто мені цікаво.
І старий заткнув собі за комір серветку.
Цього вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.
— Вже кілька місяців не була там, — сказала вона.
Але Том відмовлявся.
— Я боюся міста, — заявив він. — Там люди. Не хочеться мені туди.
— Не до лиця дорослому хлопцеві така мова, — зауважила Анна. — Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.
— Анко, якщо хлопець не хоче... — почав був старий.
Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік невідривно дивився на нього, думаючи свою думу.
"Хто він такий, — міркував він, — що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам'яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім'ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети?
Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом".
Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів І жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули — хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім, щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба.
І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. "Люди, — мурмотів він. — Вони змінюються й змінюються. Це пастка".
— Ну, заспокойся, мій хлопчику, — промовив Лафарж гладячи м'які хлоп'ячі кучері. Том стих.
Лафарж допоміг дружині й синові вийти з човна.
— От ми й приїхали, — сказала Анна, усміхаючись до вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пивних, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями, взявшись попідруки.
— Мені хочеться додому, — сказав Том.
— Ніколи від тебе цього не чула, — мовила мати. — Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.
— Не відходьте од мене, — прошепотів Том. — Я не хочу потрапити в пастку.
Анна почула ці слова.
— Не говори дурниць. Ходімо!
Лафарж зауважив, що хлопець тримається за його руку. Лафарж стиснув йому руку.
— Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику. — Він подивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж охопила тривога. — Ми ненадовго.
— Ні, ми проведемо тут цілий вечір, — заперечила Анна.
Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє п'яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз'єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зупинився приголомшений.
Тома не стало.
— Де це він? — спитала роздратовано Анна. — Він завжди тікає при першій нагоді. Томе! — погукала вона.
Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але його ніде не було.
— Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде біля човна, — сказала переконано Анна, тягнучи чоловіка назад, до кінотеатру.
Зненацька в юрбі зчинилося сум'яття, і повз Лафаржа пробігли чоловік із жінкою. Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не встиг він заговорити з ними, як вони зникли.
Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.
Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла.
— Не турбуйся, матусю, — сказав Лафарж. — а його знайду. Почекай-но мене тут.
— Швидше вертайся.
Голос злився з плюскотінням води.
Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. "Не бачу в цьому ніякого сенсу, — втомлено думав старий. — Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було". Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.