Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став "коханням одержимий", що ревно благає любові. "Будь ласка, відпиши мені і скажи тільки одно — чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання".
Але ні на другий день, ні на третій відповіді не було. "Запізнілий" лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його, і цілі ночі Іден мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, але служники, що виходили на дзвінок, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, він ледве рухався, і хоч Мартін часто його відвідував, але не наважувався розповісти йому про свої прикрості.
А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортера наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався. Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до того, що анулював рахунок Мартіна і не хотів бачити Ідена, коли б той навіть приніс борг. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення не мало меж. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і тепер з безпечної відстані гукали йому "волоцюга" і "лобур". Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.
Якось на вулиці в Окленді Мартін зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певен. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.
— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда. — Переїдь в інше місце, влаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.
Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг їй сказати? Його жахала страшна безодня, що пролягла між ним і родичами. Ніколи він не зможе переступити її і пояснити їм свої погляди. Смішно пояснювати Гертруді різницю між ніцшеанством та соціалізмом. Ніякою мовою не зумів би він пояснити й виправдати в їхніх очах свою поведінку. Свою порядність міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим кінчали. Далі їхній розум не сягав. "Ставай на службу! Знайди посаду!" Бідні, темні раби, думав він, слухаючи сестру. Не диво, що світ належить дужим. Рабів гублять їхні рабські прагнення. Робота для них — золотий фетиш, перед яким вони падають ниць.
Коли Гертруда запропонувала йому гроші, він ще раз крутнув головою, хоч знав, що того самого дня знову доведеться йти до заставника.
— Ти поки що не попадайся Бернардові на очі, — дораджувала його Гертруда. — Через кілька місяців він заспокоїться, і тоді, коли схочеш, він навіть візьме тебе за возія розвозити крам. Якщо я тобі буду потрібна, сповісти, і я прийду. Чуєш?
Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать та незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він глядів їй услід, будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Говорити взагалі про клас рабів легко, але зовсім неприємно застосовувати цю філософію щодо своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моралі, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях, і не більшого вони варті, що муки й піт нещасних та слабосилих.
РОЗДІЛ XL
"Запізнілий" лежав забутий на столі. Всі інші рукописи валялись на підлозі. Тільки Брісенденова "Ефемерида" все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знову було заставлено, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Та до всього цього Мартінові тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.
За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці він спіткав Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.
— Якщо ви чіплятиметеся до моєї сестри, я покличу полісмена, — погрозився він. — Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.
— Ну що ж, кличте полісмена, —похмуро відказав Мартін. — Тоді ваше ім'я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст, — обернувся він до дівчини.
Рут зблідла й уся затремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.
— Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання в листі, — пояснив він.
Норман нетерпляче ворухнувся, але Мартін поглядом спинив його.
Рут похитала головою.
— Все це ти робиш з доброї волі? — спитав Мартін.
— Так. — Рут говорила тихим, але твердим голосом, зважуючи кожне слово. — З доброї волі. Ви так зганьбили мене, що мені соромно друзям і на очі показатися. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви зробили мене дуже нещасною, і я не хочу з вами ніколи більше бачитися.
— Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Легше повірити, що ти просто ніколи й не кохала мене!
Бліде обличчя Рут спалахнуло.
— Після всього, що було? — ледь чутно мовила вона. — Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене маєте?
— Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла, —, втрутився Норман і взяв сестру під руку.
Мартін дав їм дорогу і знов машинально поліз у кишеню по тютюн та папір, яких там не було.