Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян... Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слухає... Обернулася... Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чиясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла...
Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило снопом сліпуче проміння вечірнього сонця... Опромінена Ата думала про Петра... Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?
Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.
Зітхнула й помалу рушила геть...
А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:
— Ви на мене гніваєтесь?
— За що?
— За "горб на душі".
— Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб... Коли не свій, то чужий...
— Або равликів
— Що?
— Нічого.
XXVI
"Я бачив, як вітер березку зломив..."
"Я бачив, як вітер березку зломив..."
З популярного вальсу
Була велика маївка... Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.
Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кожна неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку денного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.
На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машинами, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п'ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море... по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море... Все рушило з запасами випивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми...
Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з "пролетарським" пивом, з "пролетарською" горілкою, з "пролетарськими" винами, з "пролетарською" "крем-содою" й "лимонадом", що її колись місцева буржуазія називала гордо "фіалкою", а простий нарід звав глузливо "панською шипучкою", — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в найпростіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони "затоварені" безнадійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки безнадійні п'яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, помадка до губів, пір'я до капелюшків, вуальки, пудра в величезній кількості й всіх ґатунків, непарні "модельні туфлі" й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люлькою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса тощо, історія ВКП(б), "Вопроси ленінізма" тощо тощо... Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все додається примусово-добровільно до ложок, мисок, виделок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеколону (звичайно за гроші: ложка — гривеник , одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові "примусовий асортимент", клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються "виконати й перевиконати плани", втелющити "під п'яну лавочку" в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.
А там десь, на тій святочній території вже кілька днів працюють бригади теслярів, малярів, і так різних будівельників, — будуючи ятки, шопи для оркестр, для буфетів, трибуни для "ораторів" і лавки для начальства, дощаний поміст для танців, а головне — пишуть безліч гасел на червоній матерії...
* * *
Колектив театру вибрався теж на маївку.
По-перше — спробуй не вибратись! Спробуй зігнорувати різні витівки начальства! А по-друге — таж там можна дуже гарно відпочити й розважитись! На лоні божественно гарної природи! Намилуватись краєвидами й живими людьми! Нахапатись сонця! Надихатися п'янкого повітря! Накупатися до несхочу в прозорих водах їхньої прекрасної ріки, що все ж таки тече в Чорне море і в увесь світ! Вибралися й всі "дівчата нашої країни", і Ата теж з ними; з ними вибрався й старий Харитон, такий радісний і щасливий.
Молодь вирушила пішечки через бори пахучі, через піски чебрецем порослі й запапші до одуріння, через луки. Найбільше треба йти бором. Гарна путь в ранковій прохолоді сизим бором, наповненим запахом живиці й ультрамариновою синявою, попрострілюваною золотими сонячними стрілами, — бором, що виглядав, як храм, встелений килимом падалішніх шпильок соснових, переснований з якихось невидимих вікон пасмами проміння, із свічками юних пагінців на тих молоденьких соснах, що стоять нижче всіх, як панікадила чи поставці для свіч; місцями порослий травичкою й квітами-смолкою, такими зірочками червоними, на яких бринить ранкова роса й пасуться одинокі, найпрацьовитіші джмелі в сонячних смугах. Ті смуги тут, в півтемнім бору, особливо яскраві. Зовсім як у храмі, а вже зовсім як на тім образі церковнім, де намальований Голуб — Дух Божий. Десь у вершечках сосен проти сонця туркотить горлиця, і це особливо зворушує: дівчата настроєні на надзвичайний лад, — на любовний лад. Їм солодко завмирає серце й паморочиться голова, так хочеться летіти на крилах у казку й закохуватись, закохуватись... Як та горлиця. Вона ж туркоче з надмірної любові. І вони теж... туркочуть...