Се ж диявольська спокуса...
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!
Ось яку... Ходімо, доню,
В образну кімнату...
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату...
Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо".
ДУМА ТРЕТЯ
Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.
Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.
То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —
До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.
Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.
Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.
Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.
І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.
Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.
"О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.
Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!
І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.
І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;
Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —
Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!
Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!"
Як струна д' струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:
"О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,
І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.
І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.
Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.
Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!
Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!"
ДУМА ЧЕТВЕРТА
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос...
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
"О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?" —
"Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую". —
"Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою". —
"Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати".
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
"О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!" —
"Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!"
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
ДУМА П'ЯТА
"Мамо, цар!" — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.
Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.
"Не про вас я цар... Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:
Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.
Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись". —
"Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки". —
"Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.
Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись". —
"А кому ж воно годиться?" —
"Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,
Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.
Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.
Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.