XXXI
Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На єзуїта інші позирали скрива.
"Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серці в тебе препогана думка! —
Чернецтво стиха мимрить волохате
І випиває все до каплі з кубка. —
Ні, не знайти тобі між нами недоумка!
XXXII
Ти — полом'є, ми — дим: нас не підпалиш;
Не підойти з тобою нам під пару.
Ти на землі себе між людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару".
Озветься знов голяк до бородатих:
"Панове! Час настав страшний, великий:
На нас ідуть потужно азіяти,
Що доповняють кров'ю море й ріки
І хилять, мов траву, під себе всі язики". —
XXXIII
"Се не лякає нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Іонина в пустині 82.
До кореня нас бурі сокрушали,
Живими нас ховали в домовині,
Но ризою Успеніє своєю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно під землею,
Мов Лазаря із гробу викликало 83,
І паки туком стад і медом насищало". —
XXXIV
"Коли б не страшно вам, мої панове,
Як одинока смоквина в пустині,
Як воїнство воістину Христове,
Стояти серед бурі на Вкраїні:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам'ять по собі святу зоставив,
Що побивав татар і москвитина,
Міцну границю від Москви поставив
І тридцять три бої побідами прославив.
XXXV
Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Із руськими охочими полками,
Воістину був предок запорозький,
Хоч і не звав їх спроста козаками.
Ще й сотні літ нема, як ви вітали
Його тріумфом за поход татарський,
Як у Великій церкві воздвигали
Йому преславний пам'ятник лицарський;
З усіх вождів се був найбільший вождь козацький.
XXXVI
Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войні він з Руссю обертався,
І що робило дух його всесильним,
І через що він дивом світу стався.
Memoria всіх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив він у походи
Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнстві всі народи
І як чинитимуть у всі грядущі роди.
XXXVII
Брав із собою образи чудовні,
І мощі, і ченців старих, побожних,
І ризи, й антиминси напрестольні,
Як ліки проти помислів тривожних.
І два коші, слов'янський і латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
"Те Deum" *, — хір гримів у полі римський,
"Тебе, ми Бога хвалим", — ви співали,
А спільні вороги суміли й трепетали..." —
XXXVIII
"Отим-то й ба! — озвався тут старенький
Чернець, строитель "царственної" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п'яненький,
Не добачав гаразд і в окуляри. —
Те Deum ваше нас переспівало:
Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, —
Усі хліби духовні, всі палати,
А нам зоставило мужичі тільки хати.
XXXIX
Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87
До Лаври панські їздили ридвани,
І се була їй і користь, і слава,
Що йшли возів за ними каравани.
Колись ченцям червінцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панів чортма; печери пусті:
Одна мужва сопе, налопавшись капусти.
XL
А козаки ховаються з грошима,
Акафістів не вельми-то бажають.
Їм не сверблять гріхи їх за вушима:
Своє й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рідко хто з них спогадає
Після музик, танців та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибуває,
Однісши гріш останній до шинкарки...
Не з розкоші козак і шляхту обдирає.
XLI
Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Із Русі щедрої воно нам породило
Перевертнів запеклих кодло злюще.
Воно й під князя Василя наклало *
Чужих яєць, мов під дурну сідуху,
В його синів і дочок надихало
Латинського ненавидного духу,
Труїло бідну Русь, як необачну муху.
XLII
З Заслава й Острога зробило двері,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкі, безбожні, ідольські химери
І підгорнути Русь під єзуїтство.
Один ще тільки хліб зіставсь духовний, —
Ви хочете й його в ченців одняти,
Щоб в унії диявольській церковній
Одступникам стольці пороздавати
І серед Лаври в нас Те Deum заспівати!"
XLIII
Погладив голі щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач єзуїтський
І, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: "Вельможний пане ПлетенецькийІ
Се королеві ганьба і всій шляхті,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у твоїй чесній палаті,
Мов перед хлопами у простій хлопській хаті. —
XLIV
І вдаривши себе в пацерні груди, —
Клянусь моїми предками, мій пане,
Котрим ніхто не завдавав огуди,
Се привітаннє в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого і п'яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що і до суду б не забув суда страшного...
Чи в вас в монастирі таких буяків много?" —
XLV
"Чудні у тебе, пане брате, речі, —
Озвавсь до нього спроста Плетенецький, —
Спитай, чи много козаків у Січі;
Козацький звичай там, а тут — чернечий.
Коли б ми не були такі буяни,
Давно б у Лаврі в дзвони в нас дзвонили
Короткохвості римські обізяни,
А голяки такі, як ти, служили
І православний мир антихристом дурили". —
XLVI
"Бунт! Зрада! Ґвалт! — гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
І всі свої звичаї єзуїтські, —
Чернець розбудоражив кров чернечу. —
Антихристом!.. О, роде суєвірний!
Невіжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невірний!
Сліпого безувірства слуго п'яний!
Да снидуть на тебе всі бурі й гуррикани!.."
ДУМА ТРЕТЯ
І
І справді, навкруги мов буря зашуміла,
Мов вихор-гуррикан в монастирі піднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався…
Злякалась братія і мов потверезіла.
Та се був гуррикан веселості святої:
Вітали новину велику благодатну,
Що з запорозької фортеці низової
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успеніє знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволі слобонило.