ІХ
А ти, про що ж і ти з'явився, брате,
Мені вві сні вже воїном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобі сосудом богоносним
Зробилась... Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, і Бога в серці
Я покажу тобі мого святого...
Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…
О, сне! Ти показав мені мене самого...
Х
Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,
Що з матернього серця засвітилась,
І се було угодно Магомету,
Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,
Та тінь свята, що і в юдолі смерти
Свого синка, зітхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїні має". —
XI
"Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справді тінь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бідолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгім сні воскресне жизні сила,
Прокинеться від сну аж над Дунаєм:
Тоді про все життє в гіркої розпитаєм".—
XII
"Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь — чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
"Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії42 славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів".
ХІІІ
Заїро, спогадай тепер про Бушу
Про договор святий і ляцьку зраду...
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.
XIV
Зовуть мене Османовим пророком...
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!
XV
Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали...
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!
XVI
Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання...
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!"
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, —
І блискавкам його в степу не перегнати.
XVII
Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.
По переказу, з давнезних
Аравійських давен 44
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.
З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.
І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.
І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:
"Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло...
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.
Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.
Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.
Надо мною склеп неначе...
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?
Коло мене щось мов ходить...
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?
Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.
Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
Ні печалі, ні зітхання...
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада". —
"Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло". —
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос...
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.
"Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?" —
"Ні, паньматко, — відказав їй, —
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.
Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце".
І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.
Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.
Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.
Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
"Які Левко? — насилу шепче, —
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?" —
"Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили". —
"Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся...
Може, знаєш, де шукати...
Де моя Маруся".
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.