Запорожці й козаки достають списами Юсуфа й прислужників і вбивають їх.
Маруся. Вбили мого дорогого Юсуфа, вбили! Боже мій! Десь я родилась на одно нещастя! Я втратила Тетерю, й мого Юсуфа вбили! (Ламає руки й припадає до Юсуфа).
Байда. Пани-товариші! Сідаймо тепер на човни та вдармо веслами. Запалім увесь куток та й тікаймо на Україну. Видно буде дорогу!
Запорожці. Запалюйте та швидше на човни! (Скакають в човни й хапають весла). Насте! Марусю! Сідайте мерщій з нами!
Настя йде до човна й веде за руку Марусю. Маруся без пам'яті йде за нею й сідає в човен.
Маруся (в човні). Де я? Куди це я йду? Що робиться зо мною? Де ж мій Юсуф, де ж мої діти? Мої діти в хаті. Не покину дітей! Не поїду без дітей на Україну. Дітоньки мої, квітоньки мої! (Вискакує з човна й біжить через садок).
Настя (кличе з човна дуже ласкавим голосом). Марусю, дочко моя. Голубко моя, серце моє! Дитя моє кохане! Нас жде Україна! Ми ж незабаром вернемось додому, знов побачимо Україну, побачимо милий Богуслав. Дочко моя, щастя моє! Чи на те ж я блукала по світу, перетерпіла стільки горя, щоб тебе знайти та й тут покинути на руїнах? Марусю! Пожалій моїх старих літ, моєї сивої голови! Пожалій мого розбитого серця! Я прошу, благаю тебе, як бога! Зжалься надо мною, сиротою! Я плачу, обливаюсь гіркими слізьми... Вернись до мене, пригорнись до мене!
Маруся (стає серед саду, оглядається, слухає и біжить назад до матері). Не покину тебе, мамо! Ти нізащо в світі не поїдеш без мене. Я вже не розлучусь з тобою до смерті. Умру, а тебе не покину! (Обертається до палацу). Але де ж мої діти? Діти мої, квітки мої. Де ж ви поділися? (Хоче вернутись; Настя держить за руку й не пускає). Не покину дітей на смерть! Я приросла до сієї землі, до своїх дітей.
Запорожці й козаки (смутно).
Потуречилась, побусурманилась! Для розкоші турецької, Для лакомства поганого...
Маруся. Прощай знов навіки, моя мамо! Цілую твої рученьки, цілую твої ніженьки. Прости мені, що я наробила тобі стільки горя! Що я полином та терном присипала тобі доріженьку, отруїла твою старість гіркою отрутою. Поцілуй за мене рідну землю на Україні. Помолись за мене богу в Києві, бо я вірую в свого бога й люблю Україну. Я б рада ще хоч раз дихнути повітрям рідного краю... Прощай, прощай, дорога мамо! Прощай навіки, рідний краю!
(Кидається на шию матері з плачем, потім виривається й біжить до палацу).
Настя (зскакує з човна й біжить за Марусею). Коли ти зостаєшся, то й я тут зостанусь! На смерть зостанусь. Не поїду й я! Або їдь з нами, або губи на смерть отут свою матір, що знайшла тебе й за морем!..
Декотрі човни одчалюють. В сад, через гратки, лізуть яничари.
ВИХІД 4
Ті самі й яничари.
Яничари (дико). Лови їх! Держи! Стріляй на них!
Один яничар. Тут жінка Юсуфа. Ось Юсуф убитий. Тут якась християнка! Тюрма горить... Козаки!
Яничари. На Цареград напали козаки!.. Аллах, аллах! В такий великий празник напали... Всі мусульмани в мечетях. Пожежа!..
Один яничар (до Насті). Хто ти? Що ти за людина?
Настя. Я Настя Богуславка! Я українка! Дивіться, поганці! Оті руїни, ота пожежа, то діло моїх жіночих рук. Я навела вам гостей з України за нещастя моїх дітей, за нещастя України! Я над вами помстилася! Ха-ха-ха! Як гарно горить Цареград! Далеко краще, ніж горів Богу-слав!
Яничари вбивають Настю. Настя падає й регочеться.
Маруся. Мати моя вбита! Знайшла собі смерть на подвір'ї дочки своєї. Мамо моя, щастя моє! (Обертається до палацу, палай, горить. Маруся біжить в ганок і одчиняє двері, з дверей вилітає полум'я). Діти мої! Рятуйте моїх дітей!
Палац завалюється й горить. Маруся біжить на скелю й скакає в море. Запорожці й козаки од'їжджають і з останніх човнів стріляють
на яничар.
Запорожці й козаки (з човнів насмішкувато).
Та привели бусурмана До нового знамена, Та підняли бусурмана На три списи вгору: Дивись, дивись, бусурмане, На нашу свободу!
(Потім, одїжджаючи, співають торжественно).
Ох, і ти, лимане, ти, лимане, Ти запорозький отамане!
Гей, гей! Ти запорозький отамане!
Ой, чого ж ти у чорному ходиш, Та й у чорному оксамиті?
Гей, гей! Та й у чорному оксамиті?
Ох, і як же мені не ходити, Що до мене гості приїжджали?
Гей, гей! Що до мене гості приїжджали.
А у мене гості не якії, Та запорожці молодії, Гей, гей! Та запорожці молодії.
Займається цілий куток в Цареграді й освічує море. Ілюміновані мінарети горять і падають на землю. Палац Юсуфа, тюрма — все
завалюється.
Завіса падає. Кінець.