Г відчула в душі щось схоже на гордість за нього.
А коли незабаром на дільницю було одержано ще й волейбольну сітку з м'ячем, то тепер і зовсім не залишалось місця для сумнівів, тепер навіть Стефа мусила погодитись, що це його, робіткомова, турбота. Увага, виявлена Шелюженком, стосувалась, звісно, колективу в цілому, одначе Маша сприймала його дії так, ніби він хотів усім цим — і усуненням перебоїв з хлібом, і газетами, і волейбольною сіткою — виявити увагу їй, Маші, особисто, їй насамперед. Чомусь вірилось, що й серед безлічі своїх робіткомівських клопотів хоч коли-не-коли та й згадає він її, згадає, як причащались вони отут борщем з одної миски, закушуючи його солодким печивом "Українське".
Волейбольну сітку Маша взялась напинати сама, бо їй здалося, що хлопці роблять це надто повільно, а коли сітка була напнута, Маша оббігала намети і всіх, навіть найвайлуватіших, розколошкала:
— Грати!
Товариша Писанку теж витягла з його ханського намету і так, як був — простоволосого,— поставила на майданчику собі в супротивники.
Що за весела була тут гра! Товариш Писанка то заплутувався в сітці, мов карась, то, бравуючи, пробував відбивати м'яч навіть головою, а одного разу, на втіху глядачам, він крізь сітку потрапив просто в обійми розпаленій Маші-венгерці.
Інші гравці мінялись, а Маша, здавалось, заповзялася всіх переграти, її міцні загорілі ноги зблискували то на одній половині майданчика, то на другій, жаркі циганські коралі так і танцювали на шиї, здавалось, вони ось-ось обірвуться і розсиплються по землі.
Мабуть, грала б до ночі, але приїхав касир, і всі кинулись одержувати зарплату.
— Багато гребонула? — запитав буфетник, коли Маша, одержавши гроші, жужмом запихала ах у свою маленьку міську сумочку.
— На мене стачить.
— Якщо не вистачить, звертайся до мене.
— А ти мені хто: чоловік чи кавалір?
— А що, не файний був би кавалір? — буфетник з хвацьким виглядом торкнув пальцем чорну щіточку своїх вусів.
— Ніхто не каже: файний. Мов кіт, роз'ївсь, тільки мишей не ловиш...
І вона, грайливо помахавши йому сумочкою, пішла поволеньки поміж наметами, як по проспекту.
Діялось це в суботу, і багато хто з місцевих, одержавши зарплату, роз'їхались додому. З усього дівочого намету зосталося їх у таборі тільки двоє: Маша та Стефа.
Перед сном Маша, взявши тліючу головешку, обкурила в наметі димом, щоб повиганяти геть комарів, але незабаром їх знову налетіло повно. Влежати не можна було: великі, болотяні, вони так і впивались в обличчя.
Роздратована комарами, Стефа знов завела розмову про те, що було їхньою не раз уже обміркованою таємницею: тікати! Ще до приїзду Шелюженка між ними вирішено було, що діждуться получки і одразу ж тікатимуть звідси. Безсовісно ошукав їх той пропий-душа-вербувальник: буде вам і те і се, а де воно? Подадуться в Каховку чи на іншу новобудову або ж до себе в Карпати — домовились твердо. І ось тепер, коли получка їхня, складена докупи, лежала в Машиній сумочці, Маша раптом приголомшила подругу несподіваним проханням:
— Залишаймось, Стефонько, ще!
Стефа аж підвелася в темряві на своїй постелі.
— То чому? Вже передумала?
— Вже.
— Але чому, чому? Що оце в волейбол награлася? Що кіно обіцяють? Але ж пуща, дебря як була, так і є! Десь оце музика, танці, веселощі, а наша з тобою тут молодість одцвітає — серед комарів!
— А я вже якось призвичаїлась. І робота мені до смаку.
— Чи й не щастя. Все норму давай, все корчуй та корчуй, а плавням тим і кінця не видно.
— Ех, Стефонько! — Маша схопившись, стала знов викурювати головешкою комарів.— Не норми страшні... Якби могла одного чоловіка в себе залюбити — сама їм усі плавні викорчувала б!
* * *
Середина серпня. У плавнях цвіте синім васильковим цвітом залізняк. Останнє, з чого бджоли мед беруть. Вранці, тільки розжевріється схід, у небі над плавнями, знявшись десь із степового аеродрому, вишуговують реактивні. Пролітаючи швидше власного звуку, вони, мов блискучі алмазні голки, прошивають небесну блакить, залишають за собою сліпучо-білі димові тасьми, і коли Маша виходить уранці з намету, щоб іти на роботу, зір її найперше звертається туди, в небо, до реактивних. Вона думає про відважного льотчика, що ото вимережує небо, і все він їй постає чомусь в образі білявого в льотчицькім кашкеті робіт-кома Шелюженка.
Земля в цей ранній час уся в росах — рясних, кра-пелистих. Синій цвіт залізняка, папороть, квасець, заячий холодок, густа, мов ліанами перевита, плавнева зелень і навіть кабель, що вужем тягнеться в траві від пересувних електростанцій,— усе аж плющить в цей час від роси, і коли Маша йде лісом, то їй лісоруби кидають жартома вслід:
— Пішла Маша по пояс у росах.
І мовиться це нависпів, майже коломийкою.
А вдень палить спека, вищать всюди електропилки, з важким шумом падають вікові дерева. Все далі відступає плавневий ліс, все більшає відкритих вирубаних ділянок. У двобої з Великим Лугом перемагає сокира та пилка зубата. Останнім часом у плавні нагнали багато техніки, на лісових річках набудували поронів, і тепер уже всюди можна проїхати, пройти. Лісовози не встигають вивозити розкрижоване дерево, і його тут же, на лісосіках, вкладають у штабелі, кріплять кіллям або в'яжуть в плоти, готують до майбутньої повені. Щоправда, плавневий ліс своєрідний, на будівельний матеріал він мало годиться, і тому лише частина його йде в складометри, решта ж — у вогонь.
Надвечір усі плавні оповиваються димом, на всьому їхньому просторі пахне гаром та розігрітими за день теплими озерами. Горять облиті мазутом корчомакува-ті, такі, що їх і ліквідувати важко, так звані неліквідні верби, горить начухраний хмиз, і там, де багаття розкладає Маша, полум'я виметує вище осокорів. Вона любить, щоб вогнище її було найвищим, їй здається, що той, кого вона жде, по цьому буйному високому полум'ю неодмінно вгадає, де працює вона.
Якось через їхню ділянку ішов грузовик на урочище Темне, і на підніжці його, вхопившись рукою за дверцята кабіни, стояв Шелюженко. Біля дівчат грузовик зупинився.
Шелюженко підійшов до гурту і, не помічаючи ревнивого й настороженого погляду Стефи, яким вона провела його, по-дружньому звернувся до Маші: