Скрізь нечутною ходою
Тінь крадеться за тобою,
Шепіт пурхає по Джунглях, наче птах;
І чоло твоє вкриває
Піт холодний… Ти ж бо знаєш:
То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!
Місяць десь ще за горою. Височать похмуро скелі.
Звірі перелякано ховаються в лісах.
А тебе женуть зітхання — геть, до рідної оселі, —
То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!
На коліно! Лук до бою!
Бий у темряву стрілою!
Спис метай туди, де регіт у кущах!
Та рука сповзла безсило;
І лице пополотніло, —
То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!
А коли тропічна злива гне й ламає дуб і колос,
Все тремтить, белькоче й гине на твоїх очах;
Крізь громовії розкоти чути моторошний голос —
То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!
Ось шумлять-бурлять потоки,
Ріки стали враз глибокі,
Блискавиці все спалахують в горах…
А у тебе в горлі сухо,
І твоє сердечко глухо
Промовля: — Ловцю Маленький, це ж є Страх!
РУДІ СОБАКИ
За ночі нестримного бігу —
За білі чудовії ночі!
За спритність і розум, за наші палаючі очі!
За пахощі Джунглів досвітніх,
омитих рясною росою!
За добру ловитву!
За радість весняних двобоїв!
За поклик, яким сповіщають вас друзі,
що олень вже сили втрачає!
За риск і за подвиг нічний!
За матку й щенят, яві страху
у Лігві не знають! —
Ми підем на смертний бій!
На бій! На бій!
Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його. Те, що Мауглі бачив, робив або чув, мандруючи від одного племені до іншого разом зі своїми чотирма товаришами чи сам, могло б скласти багато-багато оповідань, таких же довгих, як і оце. Отже, вам не доведеться почути про те, як Мауглі врятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять два буйволи, які везли до державної скарбниці одинадцять возів карбованого срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії; як у північних болотах хлопець цілу ніч бився з крокодилом (Джакалом) і зламав свій ніж об лускату спину тварини; як згодом він знайшов ще кращого і довшого ножа на шиї людини, розірваної диким кабаном, вистежив і вбив цього кабана, щоб належно заплатити за ніж; як під час Великого Голоду Мауглі потрапив у справжній потік оленів і осатанілі, прудкі стада ледве не затоптали його на смерть; як він урятував Хаті, Мовчальника, коли той мало не провалився у яму з палею; як другого дня сам Мауглі попав у хитро влаштовану пастку на леопарда і Хаті розтрощив важкі балки; як хлопець доїв диких буйволиць посеред драговини і як…
Але зараз ми можемо розповісти лише про одне.
Батько і Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра вовна на ньому зробилася біла. Ребра старого вовка аж стирчали, він ходив, мов дерев'яний, і Мауглі полював для нього.
Зате молоді вовки, діти колишньої Сіонійської Зграї, росли і міцніли. Нарешті їх зібралося сорок дужих бистроногих п'ятиліток, і все ж вони залишалися без Ватажка. Тоді Акела порадив молодим вовкам зібратися докупи, аби дотримуватись Закону Джунглів і коритися одному Ватажкові, як і належить Вільному Племені.
Мауглі не хотів радити у цій справі. Як висловився хлопець, він спробував кислого плоду і добре знає дерево, з якого його збирають. Та коли Фао, син Фаони (його батько був Сірий Слідопит, коли Акела водив Зграю за Законом Джунглів), завоював місце Вожака Зграї і коли знову світлими ночами залунали давні вигуки й пісні, Мауглі по старій пам'яті прийшов до Скелі Ради. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця, і він сидів на скелі вище Фао, поруч з Акелою. То були дні вдалого полювання і солодкого сну. Жоден чужоземець не посмів завернути у Джунглі, що належали племені Мауглі,— так називали їхню Зграю, — і молоді вовки росли й гладшали. А на огляд приводили багато малят. Мауглі завжди з'являвся на огляд, бо пам'ятав ту ніч, коли чорна пантера ввела у Зграю голе коричневе дитинча. А протяжні вигуки: "Дивіться, дивіться добре, о вовки!" сповнювали його серце дивними відчуттями. Решту часу хлопець забирався далеко в Джунглі і куштував, торкав, оглядав і обнюхував усе нове.
Одного разу присмерком Мауглі неквапливо ішов Джунглями, щоб віддати Акелі половину забитого оленя. Чотири вовки тюпали за ним і весь час "жартома борюкалися, кидались один на одного, втішаючись радістю життя. Раптом до Мауглі долинув крик, якого він з часів Шер-Хана ніколи не чув. Це було те, що в Джунглях називають фіал — противне виття шакала, який полює услід за тигром або спостерігає, як убивають яку-небудь велику здобич. Уявіть собі ненависть, змішану з торжеством, страхом, відчаєм і пронизану чимось на зразок насмішки, — і ви матимете деяке поняття про фіал, що, то вщухаючи, то знову наростаючи, дзвенів і дрижав далеко-далеко за Вайнгунгою. Четвірка вовків зразу ж наїжилась і загарчала. Мауглі схопився за ніж і принишк, мов закам'янів на місці.
— Жоден Смугастий не посміє тут полювати, — промовив, нарешті, хлопець.
— Це не крик Провісника, — озвався Сірий Брат.— Іде велика ловитва. Слухай!
Тишу знову порушив вереск, схожий чи то на ридання, чи то на сміх, так ніби в того шакала були м'які людські губи. Мауглі глибоко зітхнув і, випереджаючи прудких вовків, побіг до Скелі Ради. Фао й Акела вже сиділи на своїх місцях, а нижче напружено чекала вся Зграя. Матері з вовченятами забилися у свої лігва: коли долинає фіал, слабким істотам не годиться виходити з дому.
Спочатку вовки не чули нічого, лише з темряви до них долинав гомін Вайнгунги та завивання вітру, що бавився верховіттям дерев. Несподівано на тому боці річки заскімлив вовк. Та це був не вовк із Зграї, бо вся Зграя зібралася тут. Вовче виття перетворилось на довге, одчайдушне гавкання.
— Дхоль! — лунало. — Дхоль! Дхоль! Дхоль!
За кілька хвилин на скелі почулися стомлені кроки, і кістлявий мокрий вовк із закривавленими боками, скаліченою передньою ногою і білою піною на губах, кинувся в коло і, задихаючись, упав до ніг Мауглі.