"Що ви це, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обі".
"Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побіжиш куди, до хворих або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!"
І мати обійняла доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого обличчя. Цілувала. Довго, сердечно, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз всі меблі спалахнули червоним відсвітом. В місті почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою.
"Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!"
Побігла. Любов Хведорівна осталася сама. Певно, москалі здобули Батурин,— прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася в Батурині й обороняла його.
Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб перед ворогом рятуватися утечою таємними хідниками, а спокійно посадила її на шкіратяній старосвітській канапі і просила не турбуватися.
"Це міщани підпалили свої хати",— казала.
Любов Хведорівна не вірила своїм вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки?
"Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм нічого щадити й жаліти, що в них тільки й діла, що оборона замку".
Любов Хведорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну. "Батуринці Батурин палять,— шептала зів'ялими устами.— Самі його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в місто не впустять. Значиться..." — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче це слово і діло, що за словом піде.
"Значиться... Мотре! Ходім!" — сказала, беручи доньку за руку.
Мотря не допитувалася, може, догадувалася про наміри мами.
Як вийшли на замкове подвір'я, мимохіть зупинилися. Обдало їх гарячим, гаром, чадом. Батурин горів.
Горів їх рідний город, підпалений руками своїх власних мешканців. Ця гадка збільшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожі стрільна підпалили дахи і стріхи батуринських будинків, старих, дорогоцінних стариною, і новіших, побудованих чималою витратою труду та гроша, так це було б звичайне та приходне, а так...
Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед собою. Долонями заслонювали очі. Іскри летіли на них. Струшували їх з волосся і з одежі. Дими спиняли віддих. Задуха била з міста, як з велетенської печі. Чути було тріск, ломіт, гук. Валилися дахи й димарі. Поломінь притихала на хвилину, то знов ще з більшою силою виривалася з хат і домів, крізь челюсті обезвічених вікон і крізь вирвані двері, й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами підлітала вгору, до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як автодафе.
Зробилося гарячо, немов це не пізня осінь, а літнє .полуднє. У повітрі, як огненні птахи, літали ґонти, горючі тріски, відірвані від вікон, дівочими руками так пильно й гарно мережані й вишивані занавіси. Горючі книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтворялися і, як червоні вірли, втікали від пожежі.
"Ходім!" — сказала Любов Хведорівна, притулюючися до доньки.
"Куди?" — питала її Мотря.
"До нашого двора".
"На замковім подвір'ї?"
"Ні, до нового".
"Ходім".
За димами не бачили дороги. Пожежа знівечила план міста. Пускалися в добре їм відому вулицю, котрою проходили не раз, і мусили завертати в іншу, бо тамтою ніяк було пройти. Полумінь через дорогу подавала собі руку, горіли й валилися тини, плоти, паркани, високі, дубові брами, тесані сокирами дідів,— останні свідки їх загарливої праці. Деякі хати вже дотлівали. Стирчали огненні кістяки, димар, як обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові сволоки, як руки, опущені в безсиллі і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук і — кістяк валився на постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топилися й котилися блискучими кулями. Ніби місто плакало останніми, пекучими сльозами. На подвір'ях, як гори, лежали живцем згорілі коні й корови. Чути було немилий запах шерсті, лою і паленого м'яса. Загулювали ніс, затримували віддих у грудях, щоб не чути того, і йшли далі крізь огненне море.
Люди, як круки, літали кругом.
Жінки борикалися зі скринями, хотіли їх викотити в безпечне місце — в садок або на город. Але скрині горіли, тліло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дітей і проклинали своїх мужів за окаянне діло. Де ж хто чував, щоб хазяїн під свою власну стріху червоного когута пускав! Подуріли хлопи! Пан Біг їм розум відібрав!
Людський крик, вереск, зойк додавали нових пронизливих акордів до тої пекельної оркестри.
Сліпий дідусь з бандурою втікав. Бандура горіла, він її руками гасив, від бандури зайнялася борода.
Дід робився подібним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан і обгорнула бандуру, Любов Хведорівна долонями гасила обсмалене дідове волосся. Огненний стовп погасав. Дідусь благословив їх. Врятували неповинну Душу.
"Підете з нами, дідусю!" — сказала Любов Хведорівна і потягнула старого за собою. Сліпий далеко не зайшов би.
Кочубеїв двір стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах висіло ще зимне і мокре від дощу листя, гілляки й здоровезне галуззя, дерев були мокрі, вогонь не вчепиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрібніші меблі і посуд далеко в сад, на другий бік від пожежі.
"Не треба! — гукнула на них Любов Хведорівна.— Лишіть! Як горить людське, хай горить і моє!"
Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зійшла. Від смерті Кочубея Любов Хведорівна не та стала. А до того — облога, пожежа, якщо збожеволіла, то й не диво.