"Зробили це історичні конечності, сильніші від наших бажань. Але невже ж ті землі не заселилися наново?"
"Самусь і Палій кращу відповідь дали б від мене. А мені ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право...— Меншиков нетерпеливо порушився на кріслі; Мотря говорила далі: — ...право тримати свою залогу в Києві з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по інших містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народ. А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців. Тоді вам легше буде прибрати її до своїх рук, вольності наші покасувати, московські порядки завести і саме ім'я України загладити навіки. І ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотів перед вами відчинити своїх брам і чому я боролася разом з батуринцями проти вас?"
Меншиков слухав і не перебивав довгої промови. На ньому помітне було здивування, що жінка, і то молода й гарна жінка, знає історію й цікавиться політичними питаннями. У них таких жінок нема. Вони могли вирости тільки серед ліберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де ідея незайманості й недоторкальності людини робилася життєвим, якщо не писаним законом. Його бистрий і від природи багато вивінований ум бачив величезну різницю між Києвом і Москвою, розумів, звідки випливає ворожнеча між москвичами й українцями. Два світи, два інші світогляди, дві культури, котрі важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Між ними мусить іти бій, поки один із противників не ляже переможений, знесилений і надовго неспосібний до дальшої боротьби. В душі признавав вищість такому жіночому типові, як Мотря, вважав його цікавішим і привабливішим від покірної, слухняної і безвольної північної жінки, і коли б не отсе важке батуринське діло, не відповідальність, яка тяготіла на нім, він радо побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими людьми. Але годі — треба закінчити діло.
"Позвольте, Мотре Василівно, завдати вам ще одне питання. Воно вже меншої ваги. Тут діло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам відомо, де гетьман Мазепа заховав свої гетьманські клейноди".
"Мені?"
"Кому ж би, як не вам. Ви ж були близька до нього людина. Може, й ховали разом. Скажіть, де вони? Жаль, щоб такі дорогоцінні предмети попали в руки яких грабіжників, котрі їх продадуть торговцям за будь-що. Це в вашім інтересі сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже, бачите, я не вимагаю від вас нічого важкого й неморального,— будь ласка, скажіть".
Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що годі було не повірити йому. А що, як хто із довірених видасть тайну і як дійсно клейноди попадуть у руки грабіжників, котрі їх поломлять на золото, повилуплюють дороге каміння й понівечать? Чи не краще, щоб вони. перейшли до ворога, а пізніше вернулись від нього до рук нового гетьмана. А все ж таки сказати — це значить видати тайну.
"Князю!—промовила, сідаючи на постелі, Мотря.—Ми все ще балакаємо на двох мовах і не розуміємо себе. Після того, що я вам сказала, мала я деяке право сподіватися, щоб ви дивилися на мене, як на людину свідому, розвинуту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене вимоги, як до жінки глупої або неморальної..."
Тим вона кольнула Меншикова в саме серце.
Довго здержувана злість добулась наверх з повною силою первісної людини.
"Мотре Василівно! — гукнув.—Ви кривдите мене. Я до того допустити не можу. Я тут вождь, заміститель найвищої волі царя. Я можу зробити з вами, що завгодно".
"Робіть!"
"І зроблю. Гадаєте, жахнуся ваших гарних очей і ваших красноречивих слів! Гадаєте, вчарували мене, як колись старого гетьмана!"
"Кривдь, князю, далі. Я безборонна".
"Не смій перебивати мене. Таке поведення дерзке, своєвільне, недопустиме. Я вговкаю тебе, білоручко, дамо, загнуздаю — о загнуздаю, на те я Меншиков!".
А звертаючись до своїх офіцерів, він ніби виправдовував себе: "Господа, ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввічливо, наче Бог зна з якою дамою. Мав на увазі, що це донька Василя Леонтієвича, а вона кривдить мене, Меншикова. Не смій".
Пустивши раз поводи своїй пристрасній вдачі, він заганявся чимраз далі: "Фу, чорт! Мальована хохлачка! Гадає, водитиме князя Меншикова, як водила колись за ніс старого Мазепу,— а зась! Поклав твій батько голову на колоду, можеш ти спину підставити під батіг. Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже... Фу!"
"Князю!" — почувся нараз голос Скоріна.
Меншиков повернувся туди.
Глянули собі в очі... Європа — і по-європейськи вдягнена Азія, людина і її личина, хитро придумана.
Скорін, о голову вищий від князя і куди ще вродливіший, нагадував в цей мент не Аполлона, а бога Ареса на полі бою. Серед своїх товаришів, від котрих несло горілкою і людською кров'ю, він скидався на чужинця, на мешканця з іншої планети, що припадкове заблудив туди. Ніби за кару його доля послала. З затисненими п'ястуками стояв, неподвижно, мов статуя, котра оживає нараз і дивується, побачивши своє оточення. Меншиков — дійсність, Скорін — фантом, мрія майбутніх людей.
Стояли супроти себе і міряли свої сили.
Все принишкло кругом. Що значили при них ті пахолки, прислужники, раби царської волі?
"Чого тобі, Петре Павловичу? — спитав князь, насилу здержуючи свій гнів.— Хворий, так іди! Не спиняй діла".
Скорін, замість відповіді, ступив кроком вперед. Князь крок подався назад.
Реальний, тверезий ум світлійшого з вправою московського торговця став перечислювати усі здобутки і втрати з отсього ризиковного діла. Скорін не будь-хто. Його полк пропадає за ним, Скоріна шанує цар, жорстоке поведення з вищим офіцером могло б викликати небажаний настрій серед офіцерських кругів. І на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба, значиться уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...