"Так,— притакнув світлійший,— наших б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один кнут — незалежники!"
Меншиков сердився на привілеї хохлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?
"Натягай кріпко!" — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка.
"Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Та-ак!"
Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.
Світлійший допитував його, де гетьманські клейноди.
Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів.
"О, того лиш пусти,— шипів князь,— так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки!"
Меншиков підступив туди, де батогами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив батіг з рук солдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі. "От так його!" — похвалив сам себе і наказав подати води, промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку шкіру. "В нашого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі ми грубошкурий народ, а в них шкіра тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан".
"Погодіте, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудете! — повторив улюблену погрозу царя.— Чого не дописав Мазепа в кореспонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш".
Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд.
Услужливий офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник.
"Спасибі тобі,— дякував світлійший, втираючи свіжо вмите лице.— От до того вони митці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії, вори. "Боліє клонитеся к лакомству і карману, нежелі к службє",—повторяв Петрові слова, а, нахилившися, шепнув:— Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити".
Оба розсміялися сердечно.
Людей карали далі.
Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стогін, в одне благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви до жертви і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоції, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більш їв і краще травив, надивившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя.
"Безпечне?" — і він задумався. Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?
І в душі світлійшого "решпект" перед царем боровся з ненавистю до нього. Це друге почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син, ні. Бідний цар...
І світлійший зітхнув. "Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б послав його до чорта. Всім нам він скоріше або пізніше голову скрутить".
"Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече!" — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою.
По них чувся вже не зойк і не стогін, але тихе, ледве помітне скомління.
"Ваша світлість,— підійшов до нього услужливий офіцер,— позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід".
"Кров?"
"Точно так".
"Де?"
"На правій повіці".
Світлійший плюнув на палець і потер повіку.
"Зійшла?"
"Ще не зовсім".
"Нехай їй чорт". А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові — ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хохлів.
"Підемте!" — звернувся до офіцерів.
"Тут уже без. нас закінчать".
Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.
Стояли бліді, як стіна.
"Офіцери!" — сказав до них згордливо князь.— 0-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наізусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить".
Випрямився і відітхнув глибоко: "Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоров'я. Найкращий аргумент на це — його величество цар. Історическія і філософскія книги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і співи — все одно нікуди не годиться. Мужеська душа потребує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мишка".
Мишка подвизався. Колесував.
Це була його найулюбленіша робота. Він так "іскустно" прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мишка не спішитися, а робити діло з "промежутками". Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав: "Ліва рука вже пішла до чорта". То знов: "Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!"
"А як би не так?" — зауважив хтось.
"Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мишка шкірив свої великі, рідкі зуби.— Але мене-то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці-цареві?"
Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мишка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству і — хай світ цілий валиться. На черкасів дивився, як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.
Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кожного, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих... Бунтівники!
Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан, Мишка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну з другою, "з промежутками", безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.