"А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли?"
Хазяїн тер чоло: "Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов-то деякі до Прилук втекли. Так нібито й Орликова жінка, і гетьманського господаря Цурки".
"Прилуки досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде".
"Не знаю, може. Тільки в Прилуках усього сотня вояків і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилук прибули".
І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.
"Але ми балакаємо,— почав господар,— а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальню, та ще добудь із скрині білизну щонайтоншу, спішись".
"Ніби я цього сама не знала,— відповіла йому жінка,— аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай звелять перейти у другу половину".
Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білизни і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже далі летіти не може, в голові, ніби буря шуміла.
Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, про неї ніхто і не догадався б. В тій кімнатці приготовлено для Чечеля, а в світлиці, на лавці,— для його чури.
І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повідбирали, хазяїн оглянув рани, бо, як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов.
В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.
Сиділи втрійку і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царське військо, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена поранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками людей вискочив з міста і забіг аж сюди.
"І тепер ми отсе у вас, а там, у Батурині, лиш згарища, і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі і гайвороння над трупами кряче".
Він уже не плакав, тільки скреготів зубами й затискав молоді кулаки.
Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.
Помститися, помстити за те все, що накоїли вороги.
Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах. Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився на кут хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.
На дворі шумів вітер і політав сніжок.
СУСІДИ
Нараз хазяїн голову підняв: "Цитьте!"
Всі троє стрепенулися. Надслухували. Хтось вулицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.
Хазяїн встав.
"Не йди!" — крикнула жінка й потягнула його за полу.
"Пусти! — відповів, вириваючися від неї.— Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба-боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернусь".
Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.
Незабаром вернувся з трьома сусідами.
Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.
"Ви ще не знаєте, що сталося?" — питав один. Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала. "Нічого не знаємо",— відповів.
"Кажіть, що сталося".
"Москалі Батурин здобули і зруйнували".
"Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили.— Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель, і гетьман недалеко — і здобули? Як же це?" — вдавали, що нічого не знають.
"Гетьман недалеко, та не поспів",— пояснив сусід.
"Не спішився,— доповів другий.— Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з, народом, це для нього так, як для мене торішній сніг".
Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.
"Ти, брате,— почав,— несправедливо кажеш. Як не поспів, то видно, не сподівався, що Батурин так скоро здасться".
"Він не здавався".
"А як же?" — випитувався хазяїн, нібито нічого не знає.
"Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жаліючи ні жінок, ні старців, ні дітей."
Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.
"Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають"
Хазяїн попросив гостей сідати. "Хто вам це, люди добрі, казав?" — питався.
"То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з голоду вискочили".
"А де ж полковник Чечель?"
"Кажуть, що в когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, далі пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, "милостивого отпущенія вин" у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть".
"Хто?"
"Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в’юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми до шведів переходити не казали".
"Жаль говорить з тебе, мій брате",— заспокоював його хазяін.
"Не жаль, а правда".
"Може, й правда, але така, як тобі здається".
"А тобі ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять,— по смерті",— додав гумливо.
"Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить".
"Досить, та від прибутку голова не болить".
"Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині".
"Себто як?"
"Атак, що є гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого зробити не можна, того я не перечу".