"Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада теж народ".
"Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав і вона голосу Божого не чує, з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду".
"А нам пора. Простіть, що позбавили сну".
"Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте!"
Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і стурбований вернувся до жінки.
"Ось воно як!" — сказав, ховаючи самопал під постіль.
"Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став".
"Інші часи, інші люди",— зітхала жінка.
"Але ж двох правд нема, і двох честей також ні. Що було справедливе за батьків і дідів, те чесним і справедливим осталося для внуків, а що ні — те ні".
"Не всякий так гадає, як ти".
"Не всякий, але подумай лиш — "предательство"! "Пре-да-тель-ство" — повторив, розкладаючи безрадно руками.
"Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розіпняли б Христа".
"Добре ти кажеш: і тепер розіпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодати небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".
Ходив по хаті, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала: "Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?"
"Куди?"
"А хоч би в омшаник".
"Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся".
"То може б йому дати коня і провести куди безпечно?"
"Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі".
"Жаль, що ми того скоріше не зробили".
"Як? Не бачила його? Та ж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав".
"Так що ж буде?"
"Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам".
Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.
ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ
На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала: Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.
Декому здавалося, що з-поза обрію з мрячних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на покрівлі хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. їде велетень-лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяйво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою свою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.
Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає: "Пора діло кінчать. Доволі кров нашу пили, кровопивці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу".
"І млинок, і ставок, і вишневий садок",— доповідав його товариш.
"Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок".
Сміються кругом.
"А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панів працювати. От яка наша правда, браття".
"Авжеж, авжеж",— гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
"Ти до чого, синку, ведеш?" — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторопів. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишленників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин".
"Ані дуків-серебренників".
"Досить слухалися —та й дослухалися ось до чого".
І підняв руки, показуючи подрану кожушину.
"Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів".
"Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!"
"Біля гетьмана доробилися".
"Біля ізмінника".
"Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар наказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимку брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав".
"У гетьмана в кожному дворі гроші".
"А в нашого брата, що спина, то воші".
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її, брудна й мокра, волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
"Я також,— почав інший,— так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини".
"Ближчий, ближчий!"
"Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві не цікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "підлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай".
"Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів".
Дід перервав псалом: "Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших".
"Менший жаль, бо чужі. Від свого кривда гірше болить".
"Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є".
"Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодячий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отсе вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде".