— Ти ні в світі не здолаєш виграти в мене, — запевнив його Денні.
— Так чого ж ви тоді огинаєтесь? — зловив його на слові Рівера. — Якщо це дурні гроші самі в руки лізуть, то чого ви не загребете їх?
— І таки загребу, от присяй-бі, що загребу! — вигукнув Денні, раптово пройнявшись рішучістю. — Я приб’ю тебе на рингу до смерті, мій хлопчику, за ці твої фиглі. Укладайте контракта, Неллі. Переможцеві дістається все. Розрекламуйте в газетах. Напишіть, що йдеться про особисті порахунки. Я провчу цього нахабу.
Секретар Неллі вже почав був писати, коли Денні перепинив його:
— Стривайте! — Він повернувся до Рівери. — Важимось?
— Під рингом, — відказав той.
— Нізащо в світі, нахабо! Якщо переможцеві все, то важимося завчасу, о десятій ранку.
— І переможцеві дістається все? — спитав Рівера.
Денні кивнув. Цим усе вирішувалося. Він вийде на ринг
у повній силі.
— Важимося завчасу, о десятій, — погодився Рівера.
Секретареве перо заскрипіло далі.
— Це значить п’ять фунтів ваги, — дорікнув Робертс Рівері.
— Ти поступився надто багато чим. Ти здав бій уже ось тут. Денні вийде дужий, як бик. Ти бовдур. Він упорає тебе й не поморщиться. В тебе шансів не лишилось і на макове зерня.
Рівера відповів лиш поглядом, напоєним ненавистю. Навіть цього грінго він зневажав, хоч мав його за найпоряднішого з-поміж них усіх.
IV
Появу Рівери на рингу ледве що зауважили. Тільки де-не-де зріденька поплескали йому, та й то впівсили. Зала не мала в нього віри. Він був ягня, приведене великому Денні на заклання. До того ж публіка була розчарована. Сподівалися на запеклу баталію між Денні Вордом і Білі Карті, а тут доводилось миритися з цим горопахою-новачком. Невдоволення заміною виявилося і в тому, що, закладаючись, глядачі ставили по два ба й три до одного на Денні. А де гроші публіки, там і серце її.
Хлопець-мексіканець сидів у своєму кутку і чекав. Хвилини тяглися повільно й нудно. Денні примушував його чекати. Це була стара, як світ, штука, але вона завжди наганяла духу молодим бентегам-новачкам. Сидячи отак зі своїми власними побоюваннями та бездушною, тютюновим димом оповитою публікою, вони переймалися острахом. Та цього разу штука не вдалася. Робертс казав правду: Рівери нічим не діймеш. Наділений вдачею тоншою, нервами чутливішими і тугіше напнутими, аніж у кого іншого в залі, він не знав, що то страх. Атмосфера неминучої поразки в його кутку ніяк не впливала на хлопця. Секундантами в нього були якісь незнайомі грінго — мерзенні вичавки професійного боксу, безчесні й нездолящі. І теж розхолоджені певністю, що їхній куток приречено на поразку.
— Ти гляди пильнуй, — застеріг Ріверу Спайдер Хегерті. Спайдер був йому за старшого секунданта. — Тягни скільки витягнеш — така інструкція від Келлі. А то в газетах розпишуть: ще, мовляв, один фальшивий матч — і нароблять нам ганьби на весь Лос-Анджелес.
Все це не дуже-то підіймало духа. Та Рівера ні на що не зважав. Боксом він гребував. Це був осоружний спорт осоружних грінго. Він устряв до нього в ролі живої боксерської груші для інших і терпів його виключно з голоду. А що сам він мовби до боксу зліплений, було для нього пусте. Він бокс ненавидів. Щойно по приході до Хунти почав він битися задля грошей і мав це за легкий спосіб заробити гроші. Рівера не перший із синів людських осягав успіх в ненависнім ремеслі.
Але він до аналізу не вдавався. Він знав тільки, що мусить виграти матч. Інакше не сміло бути. Бо за спиною в нього, надихаючи вірою, стояли глибинні сили, які й не марились нікому в переповненій залі. Денні Ворд бився за гроші, за легке життя, що ті гроші мали забезпечити, Але те, за віщо бився Рівера, пекло йому мозок вогнистими, жахотними видивами, які він, сидячи сам душею в кутку рингу і чекаючи на підступного супротивника, бачив перед своїми широко розплющеними очима так ясно, мов наяву.
Він бачив білостінні фабрики Ріо-Бланко з їх водяними колесами. Бачив, як шість тисяч робітників, зголоднілих та виснажених, серед них і малеча по сім-вісім років, надривалися цілоденно за десять центів. Бачив ходячі трупи, страхітливих, наче скелети, робітників у фарбарнях. Він пригадував, як батько називавав ті фарбарні "ямами самогубства", бо там рік праці — то певна смерть. Він бачив невеличкий внутрішній дворик, де його мати куховарила і, знемагаючи коло тяжкої хатньої роботи, ще й викроювала часинку на любов і ласку для нього. І бачив батька, великого, довговусого й широкоплечого, лагідного, як ніхто, що любив усіх людей і серце мав таке щедре на любов, аж її вистачало з переповні ще й для матері та малого мучачо, хлоп’яти, котре бавилось у кутку дворика. Тоді він звався не Феліпе Рівера. О тій порі він мав прізвище Фернандес, як і батько з матір'ю. Його ж вони кликали Хуаном. Згодом він сам змінив собі ймення, бо переконався, що прізвище Фернандес було аж надто осоружне в очах політичних босів та поліції.
Дужий і щирий Хоакін Фернандес! Він посідав багато місця в Рівериних видивах. Тоді до нього мало що доходило, але тепер, озираючись на минуле, він розумів усе. Він бачив батька за складанням у крихітній друкарні або як той, сидячи при захаращеному столі, похапки виводить пером нескінченні кривулі рядків. Він бачив ті незвичні вечори, коли робітники збиралися потаймиру, мов які лиходії, до його батька і точили довгі розмови, а він, мучачо, лежав у своєму кутку і деколи не спав.
Мов зоддалік, почув він звернені до нього слова Спайдера Хегерті:
— Не здумай скиснути одразу. Така інструкція. Терпи халазію, заробляй грошики.
Минуло десять хвилин, а він усе сидів у своєму кутку. Денні не було й сліду, він, видимо, вирішив довести свою штуку до краю.
А пам’ять Рівері ятрили нові пекучі видива. Страйк, чи радше локаут, коли робітники Ріо-Бланко пособляли бра-
там-страйкарям з Пуебло. Голод, походи в гори по ягоди, коріння та зілля собі на харч — потім усі вони корчились животами. А далі й сам той жахітний пустир перед крамницею компанії; тисячі голодних робітників; генерал Розаліо Мартінес і солдати Порфіріо Діаса; і смертоносні гвинтівки, що, здавалося, ніколи не захлинуться, омивали робітничу кривду їхньою власного кров’ю. А та ніч! Він бачив, як платформи, завалені кучугурами постріляних трупів, відправляли в затоку до Вера-Круса[26] акулам на покорм. І знову повзав він по страхітливих купах, шукав і знаходив своїх батька й матір, пошматованих, понівечених. Мати особливо затямилась йому — саме лице стриміло з-під десятків інших тіл. Знов лопотіли гвинтівки солдатів Порфіріо Діаса, і знов припадав він до землі і поповзом шмигав геть, мов зацькований у горах койот-степовик.