Антонина (злісно). Ти лукавиш! "Memento"! Не вірю я тобі. Ти украдеш дитину. Не вірю! Ні, ні, нізащо! Я з ума зійду... Хай я — самка, хай це — сліпий животний інстинкт, я помру за його... Годі! Не можу! Memento!..
Кривенко. Даю тобі слово...
Антонина. Не вірю! Ха!.. Знать, пам'ятать кожну хвилину, що ти привела на світ якесь страховище, якесь memento... Господи! (Ридає).
Кривенко (нетерпляче). Так це ж я так думаю! #, а не. ти! Яке тобі діло до мене? Ти думаєш, що генія приведеш. Ну так чого ж ти плачеш! А коли й ти віриш, що це буде страховище, то перебори свій інстинкт і знищ дитину.
Антонина (випрямляючись, витирається). Годі! Покинемо. Цього не буде. Більше ні слова.
Кривенко. Ну, от! Тільки дійди до цього інстинкту, і наче об стіну горохом, все к чорту розлітається. Я тебе питаю, чи ти можеш... (В двері стукають).
Входять Орися, Паша і Бурчак.
Орися (прудко й пильно озирнувши Антонину і Кривенка. Весело). Славна погода сьогодні надворі, Тосю! Вам треба погулять...
Антонина (понуро посміхаючись). Я таки погуляю. (Вмить щось придумавши). От, панове, цікаву історію розказав мені зараз Василь Маркович. Хочете послухать? Слухайте... А кислого купили, Орисю? І коньяку? Чудово! Ми справимо дівич-вечір! Давайте... (Схоплюється і підбігає до їх). Одіткніть, Семене Петровичу!
Бурчак. Антонино Павлівно, вам, їй-богу, не можна...
Антонина. Ого! Мені якраз тепер усе можна! Ну, слухайте, я вам розкажу історію... Прецікава!
Орися шепотом щось питає у Кривенка. Той стискує плечима.
Паша( сердито). Ви, Антонино, лягайте і лежіть. А то ми вас зв'яжемо. Що це за каценямер!
Антонина. Як, як ви сказали? Ха-ха-ха! Каценямер... Це сюди не підходить... Але слухайте... В одному городі... Це було в якійсь газеті. В одному городі один батько задушив свою малу дитину, місяця чи двох. Це неважно... Задушив через те, що вона родилась не такою, як йому хотілось...
Паша. Що значить "не такою, як йому хотілось"?
Кривенко прудко глянувши на Антонину, ходить по хаті.
Антонина. Ну, він хотів, щоб вона вийшла розумна, гарна, здорова, а йому здавалось, що вона буде дегенератом. Він взяв і задушив її.
Паша. Тільки через те, що йому здавалось? От це стерво так стерво!..
Орися (ліниво розвалюючись на канапі). Фі, Пашуню, які виражанси!..
Паша. Ну, а мати ж що? Вона любила цього убибця?
Антонина. Вона його любила. Але взяла і передала поліції. Був суд, і його засудили на каторгу.
П а ш а. Я б його, анафему, на власних його жилах повісила!
Кривенко. Хоть би ця дитина дійсно вийшла дегенератом?
Паша. Все одно! Родив, то й май! А то люблять кататись, а саночки возить — ні... Ну, ша! Пашка сказала.
Антонина. Ну, а ви, Семене Петровичу? Що думаєте?
Бурчак. Я? Мені здається... Я, звичайно, не можу рішать... Але мені здається, що цей добродій нарушив перш усього право кожної живої істоти на існування... (Прокашлюється). Да, це раз...
Орися. Швидше, швидше!
Б у р ч а к. Це раз. А вдруге, він, мабуть, був ненормальний, патологічний тип, з порушенням і навіть, коли хочете, атрофованим батьківським інстинктом. А то і просто божевільний. Тоді його не на каторгу, а в божевільню. Я, розуміється, не юрист і не психолог...
Орися. А тільки хімік...
Бурчак. І, так сказать... з погляду науки. Але, звичайно, оправдати не міг би... (Витирає долонею лоб). Антонина. Ну, а ви, Орисю? Що скажете? Орися (потягуючись). Я? Про цього добродія? Нічого. Антонина. Як "нічого"?
Орися. Нічого. Може, й так, може, й ні. З погляду одного принципу — добре, а з погляду другого — погано. А я не знаю, як зробила б...
Антонина (зло). І могли б убить, може?
Орися (жорстко). Хто його зна. Може, й убила б, якби хотілось. Переважило б друге хотіння, не убила б. Не знаю.. Во всякому разі не роздумувала б, погано це чи ні з морального чи принципіального боку...
Кривенко (до Антонины). Так само, як ти.
Антонина. Як я??
Кривенко. Розуміється. Сліпий інстинкт чи сліпе бажання... Не все одно? Ну, мені треба йти... Отже, Тосю, ти не міняєш?
Антонин а. Не знаю. Останься. Справимо дівич-вечір, тоді скажу.
Кривенко. Ні, я не можу. Бувайте здорові! Всі. Бувайте.
Антонина. Ну, а ми, значить, будемо коньяк пить! Правда, Семене Петровичу?
Бурчак. Щодо мене, то я не радив би...
Орися. Принципіально?
Бурчак (уперто). Хоч би й принципіально.
Антонина (піднято, нервово регоче). Та не встоїте ж, Семене Петровичу! Не тратьте краще сили, пускайтеся на дно!..
Бурчак. Мені здається, що коли сам не маєш цього принципу, то все-таки можна поважать його у других. І не робить насильства...
Орися (навмисне деспотично, розвалюючись). А я хочу, щоб ви пили!
Бурчак (м'ягко, з ніяковістю). Як вам хочеться, то ви й пийте собі. А мені не хочеться.
Кривенко ніби чистить бриль рукавом, задержується і слідкує.
Орися. Неправда! Хочеться, тільки принцип не дозволяє! Пийте! Одчиняйте пляшку — у вас ножик з штопором. Одчиняйте.
Бурчак. Одчинить я можу, а пить не можу... Антонина. Він ще упирається! Ха-ха-ха!.. Плюньте, Світове питання!
Паша хмуро стоїть коло піаніно й двома пальцями задумливо бере акорди.
Бурчак (одчинивши). От... Уже... Орися. А тепер налийте в склянку і випийте раніше всіх.
Б у р ч а к. Я не буду пить. (Похмурюється, одходить до туалету і закладає руки за спину).
Орися. Не будете? (Злобно, скажено схоплюється). Не будете?! Я вас питаю: не будете?
Бурчак (зі зляканим непорозумінням). Орисю Михайлівно!..
Орися. Ні?? Останній раз: ні? Ну? Швидше!
Бурчак (похмурюється, закусює губу, рішуче іде до столу, наливає коньяку і випиває. Випивши, помалу ставить склянку на стіл, опускається на стілець і тихо говорить) Негарно, Орисю Михайлівно...
Орися. Плювать! Так їх, по мордам, проклятих істу-канів!
Кривенко (усміхаючись). Із принципу не п'ю. Бувайте! (Кланяється й іде до дверей).
Антонина. Прощай, Васю! Лийте й мені, Орисю! Паша, ідіть ближче!
Кривенко по словах "прощай, Васю" озирається і уважно дивиться на неї.
Виходить.
Орися (злобно до Бурчака). Ну, чого насупились? Смійтесь! Я хочу, щоб ви сміялись. Танцюйте!
Антонина (з нервовим реготом). Давайте разом, Семене Петровичу! Чого журитись? (Хапає склянку і, розхлюпуючи, піднімає). Будем пить!.. Орисю, беріть! Що там! За погибель істуканів! Урра!.. (П'є, потім шпурляє склянку додолу і регоче).