І як оце у О. Блока "Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться" перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба "уйти от самих себя", але ж — "нельзя уйти от самих себя..."
Отож звідси й "лицо онемелое", яке весь час дивиться "за море Черное, за море Белое", бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й "долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим". Послідовно й одноманітно, казка про білого бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — "богатый стол".
Є в академіка Д. Лихачова праця "Заметки о русском", повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в першому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе найпростіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, "полуразбойничья стихия русского народа", мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих "Заметках о русском", адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й учений — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й слово з пісні викинути, й "Заметки о русском" можуть бути без отакої "заметки". Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — "Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, "загадочном" и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)". Звичайно, ці його "заметки" суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас підкреслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних судженнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприйняттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповнюють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полеміку з тим "и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности", з яким чомусь необхідно "тихо" полемізувати, а не вважати це "представление" саме таким, яке доповнює "представление" академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності суджень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубишся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажімо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начебто "загадочный", "во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)" російський національний характер, знову ж таки, необхідно "тихо" проаналізувати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!
У "Заметках о русском" Д. Лихачова марно шукати спостережень над тим, що російська мова — це мова русифікації. Автор: "Я собрал у себя различные заметки, делавшиеся мной по разному поводу, но все на одну тему — о русском". Отже, з різного приводу робилися ці замітки, які загалом і склали працю, ось тільки чомусь не було такого приводу, щоб заговорити про російську мову як знаряддя русифікації. Може, автор не помітив за нею таких функцій, таких властивостей? Добре, хай би й сам не помітив, інколи підводить і наукова спостережливість високої кваліфікації, але можна було й помітити те, що інші помітили, — й вступити з ними в наукову суперечку, спростувати там чи підтримати, може, повести "тиху" полеміку, мовляв, це чиєсь дуже суб'єктивне судження, й настільки суб'єктивне, що нічого не додає до об'єктивного розуміння, не доповнює, не поглиблює?
Щоправда, академік Д. Лихачов застерігається: "И ни одно из этих личных восприятий национального не может быть исчерпывающим, бесспорным, даже просто претендовать на то, чтобы быть восприятием главного. Пусть и мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере. И говорю в этих заметках о том, что кажется для меня лично самым драгоценным".
Отже, залишається в даній ситуації хіба що припустити, що русифікація засобами російської мови не здається для академіка "лично самым драгоценным". Правда ж, цікаво? Нам, начебто збоку, можна й припустити, що ці функції, ці якості справді можуть здаватись для нього не "самым драгоценным", але це не може не викликати нашого бодай величезного здивування. Тим більше, академік щиро зізнається: "мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере". Оце незадумування над російською мовою як над знаряддям постійної русифікації впродовж усієї історії Російської імперії підтверджує, що в цьому зізнанні академік Д. Лихачов безмежно щирий, але це не означає, що ми не можемо не задуматися над природою цієї щирості, не можемо "не постаратися зрозуміти, чому русифікація будь-якими засобами, в тому числі засобами російської мови, для академіка, який аналізує "все главное" в национальному характері, чомусь залишилась поза рамками "всего главного"? Мабуть, тільки тому, хочеться припустити, що не здається "лично самым драгоценным"...
Звичайно, не тільки в зв'язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції інших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові, наведу таку цитату із "Заметок о русском": "Национализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заражаются национализмом по большей части слабые народы, пытающиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культурой, со своими национальными традициями, обязан быть добрым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру".