Серед таємниць, що їх сучасники вбачали в житті Деплена, ми обрали одну з найцікавіших: у кінці нашо оповіді ми цю таємницю розкриємо і в такий спосіб почасти захистимо пам'ять Деплена від деяких безглуздих звинувачень.
Орас Б'яншон був одним з найулюбленіших учнів Деплена. Цей студент медичного факультету, до того як він улаштувався асистентом у лікарню Отель-Дьє, мешкав у Латинському кварталі, в жалюгідному пансіоні, відомому під назвою "Дім Воке". Бідний юнак спізнав там муки найжорстокіших злиднів, але могутні таланти виходять із них, як з горнила, чистими й невразливими; так ото діаманти витримують будь-який удар, не розколюючись. Гартуючись на вогні своїх палких пристрастей, такі юнаки переймаються непідкупною чесністю і, замкнувши свої обмануті сподівання в межі наполегливої праці, вперто готуються до боротьби, неминучої в житті геніїв. Орас був чоловік прямодушний, нездатний на жодні поступки у питаннях честі, людина не фрази, а дії, готовий заради друга віддати в заставу свій єдиний плащ, пожертвувати заради нього своїм дозвіллям і сном. Одне слово, він був з тих людей, які ніколи не замислюються, чи багато вони отримають за те, що дають самі, певні, що завжди отримають більше, аніж дадуть. Більшість Орасових друзів ставилися до нього з тією глибокою, пошаною, яку викликає доброчесність, позбавлена всякої пози, а декотрі дуже боялися його осуду. До того ж у вчинках Ораса не проявлялося найменшого педантизму. Він не був схильний ні до пуританства, ні до занудних повчань; даючи пораду, він щедро пересипав; її міцними слівцями, а при нагоді любив добре хильнути і закусити. Веселий товариш, нецеремонний, як і пер-ший-ліпший кірасир, прямодушний і відвертий, не як моряк (бо теперішні моряки — хитрі дипломати), а як славний молодик, котрому нема чого приховувати в своєму житті, він ішов уперед з високо піднесеною головою і безтурботним поглядом. Щоб пояснити все одним словом, ми скажемо так: Орас був Піладом не одного Ореста, адже в наші дні найреальнішим утіленням античних фурій є кредитори. Він терпів свою бідність із тією безтурботністю, яка, мабуть, і є найвищим виявом мужності; і як усі ті, хто нічого не має, він ніколи не влазив у борги. Тверезий, як верблюд, спритний, наче олень, він був твердий і в своїх поглядах, і в поведінці. Коли знаменитий хірург відкрив для себе переваги й вади, які у своїй сукупності роблять доктора Ораса Б'яншона двічі дорогоцінним для його друзів, у житті молодого студента почалася щаслива пора. Якщо головний лікар клініки узяв юнака під своє заступництво, цей юнак, як то кажуть, поставив ногу в стремено. Деплен часто брав із собою Б'яншона як асистента під час лікарських візитів у багаті доми; деяка винагорода при цьому перепадала й асистентові, не кажучи вже про те, що під час тих візитів він, провінціал, мимоволі відкривав для себе таємниці паризького життя. Деплен вдавався до послуг Б'яншона й у себе вдома, коли приймав пацієнтів, а іноді посилав його супроводжувати хворого багатія на води — одне слово, він готував для свого учня клієнтуру. І як наслідок у тирана хірургії незабаром з'явився вірний Сеїд. Ці двоє людей, з яких один був на вершині почестей і знань, володів величезним багатством і мав бучну славу, а другий, не славетний і не багатий, мерехтів майже невидимою зірочкою на паризькому небі, стали близькими приятелями. Знаменитий Деплен нічого не приховував від свого асистента; Б'яншон завжди знав, чи така-то жінка тільки сіла на стілець перед його вчителем, чи й лягла на горезвісний диван, який стояв у кабінеті Деплена і на якому він спав ночами. Б'яншон знав усі таємниці цього темпераменту, що поєднав у собі жагучість лева й могутність бика, темпераменту, від якого, кінець кінцем, грудна клітка знаменитого вченого розсунулася понад усяку міру — і Деплен помер від розширення серця. Асистент вивчив усі дивацтва цієї вкрай заклопотаної людини, всі розрахунки її дріб'язкової скнарості, він знав про плани політика, який ховався під оболонкою вченого, і передбачив розчарування, яке мало спіткати Деплена, в чиєму серці, тільки зовні схожому на бронзове, все ж таки жевріло одне почуття.
Якось Б'яншон розповів Депленові, що один бідний водонос із кварталу Сен-Жак, виснажений втомою та злиднями, тяжко захворів; усю довгу зиму 1821 року той бідолаха-овернець харчувався однією картоплею. Деплен покинув усіх своїх хворих і, мало не загнавши коня, помчав із Б'яншоном до бідняка. Під особистим наглядом Деплена його перевезли до лікарні, яку знаменитий Дюбуа відкрив у передмісті Сен-Дені. Деплен вилікував овернця, а коли той одужав, дав йому грошей на купівлю коня та бочки. Цей овернець згодом відзначився своєрідним вчинком. Коли один з його приятелів занедужав, він привів його до Деплена, сказавши своєму благодійникові:
— Я б не потерпів, щоб він звернувся до когось іншого.
Хоч який брутальний був Деплен, а тут він потис водоносові руку й сказав йому:
— Приводь їх усіх до мене.
Він помістив уродженця Канталя в клініку Отель-Дьє і доглядав його дуже турботливо. Б'яншон уже не раз помічав, що його вчитель не байдужий до овернців, а надто до водоносів; та оскільки робота в клініці Отель-Дьє становила предмет особливої гордості для Деплена, асистент не вбачав у його поведінці чогось незвичайного.
Якось годині о дев'ятій ранку, проходячи через площу Святого Сульпіція, Б'яншон побачив свого вчителя — той заходив до церкви. Деплен, який повсюди їздив у кабріолеті, цього разу прийшов пішки і прослизнув до церкви крізь бічні двері з вулиці Малого Лева, так наче заходив до якогось підозрілого дому. Асистент, який знав переконання свого вчителя, та й сам був кабаністом, тобто не вірив ні в Бога, ні в диавола (саме в такому написанні, що, мабуть, означає в Рабле найвищий ступінь диявольщини), відчув цілком виправдану цікавість; намагаючись лишитися непоміченим, він навшпиньки увійшов до церкви і неабияк здивувався, побачивши, що знаменитий Деплен, цей безвірник, який так нещадно глузував з ангелів — адже ті ніколи не хворіють на гастрит, не знають фістули і не потребують ланцета! — цей безстрашний насмішник смиренно стояв навколішках... і де? У капличці Богоматері! Деплен прослухав усю месу, пожертвував на церкву, на вбогих і вигляд у нього був такий поважний, ніби йшлося про відповідальну хірургічну операцію.