Але все-таки не заснув, поки вівці не вигнав та не замкнув дверей.
— Агов, Мартине, вставай! Ну, давіть люди, давіть, поки той парубій гадає спати!
— Та чого верещиш? — відозвався Мартин з постелі, розпустила лотоки та й меле. Лучше стань посеред села,
60 ТУ замало люди чують. Скаранє з дівкою, не дає по ночі спати!
— Здурів хлоп! У нього тепер ніч. Та вийди з нори та подивися. В церкві вже служба Божа зачалась!
Мартин підвівся з ліжка і відчинив двері. Надворі був справді білий день. Стовп яркого світла бухнув в стайню і осліпив єго на хвилю.
— Заспав я трохи! — казав, протираючи очі.
— Добре трохи, таке твоє трохи, — відповіла Маланка, підпинаючи нову запаску. — Ходи, бо обід стигне. Тягається по ночі Бог зна куди, а потім спить до полудня.
— От, не говори, як не знаєш. Що я мав сеї ночі, то най ся преч каже.
— Що таке, що? — питала цікаво дівка. Вона здавна малася до Мартина і, хоть він ходив до Марини, вона не тратила надії. — Кажи! Мартине, кажи!
— Ет! Коли ти по селі пустиш.
— Бігме Боже, що ні! — клялася Маланка.
— Була у мене, знаєш? — почав Мартин шепотом.
— Чому ж не знаю. Я сама виділа, як йшла, так у неї сорому нема, навіть тільки що за нігтем.
Мартин оповів, як було. Казав, що Марина перекинулася в вівцю і прийшла до него. Що він зразу спудився, а потім замкнув двері та як не зачне прати...
— Цуд, цуд, цуд! — лепетала Маланка. — Ото раз зіленько, ото раз жінка! Бий ї сила Божа!
— Не треба Бога, як я єї вибив. Попам'ятає до смерті. За першим разом лиш вівкнула, за другим стогнала, аж як я єї по голові второщив, аж тоді промовила:
— Ой, не бий, Мартиночку, Марганцю, Мартинцуню! Та то я, Федьова Марина, даруй житє!
— 1 ти пустив?
— Та пустив. Все-таки страшно душу на сумлінє брати. Побачиш, який басаман на чолі має.
— Ото дурний бала! Та було єї на хамуз, най би ся ма-зею розляла чарівниця. Ой-ой-ой! Чому мене там не було, чому мене не було!
— Маланю! — просив Мартин. — Але ти того нікому не скажеш? Бо я лиш тобі розповів, щоби-сь ти знала.
Глянула на него допитливо і всміхнулася.
— Якось то буде, — сказала, і пішли на обід.
В хаті Марини скриня відчинена і підперта лопатою. Марина перебирає одежу і чогось шукає. Відчиняються двері, входить правобічна сусідка.
— Ходіть, любко, до церкви, саме тепер дзвонять.
— Голова мене болить. Най пан Біг дарує.
— Бог милосердний не одно нам грішним дарує; а вам що в голову, любо?
— Вдарилам-ся вчора до бовдура. Може, з того.
— А ну, де, покажіть, кумо, де? — наставала сусідка. Марина показала синяк.
На лиці сусіди виявилося здивування і переляк.
—• Ага, до бовдура! Та то так, якби ціпивном спряг або вилцями. Ага, до бовдура, — повторяла, виходячи з хати. — Най Бог простить!.. До бовдура.
"Що їй такого ? — міркувала Марина. — Жибонить, як несповна розуму".
Зігнулася і шукала дальше.
— Я по вас вступила, щоби-сьмо разом на вечірню йшли, — говорила сусідка з лівого боку.
— Не піду! — відповіла Марина, — голова мене болить.
— А з чого ж вас голова болить, кумо?
— До бовдура вдарилася, — відповіла Марина, показуючи синяк.
Кума глипнула, вибалушила очі і вибігла з хати.
Нім сонце зійшло на небі, вже ціле село знало, що Марина підпирає лопатою скриню і робить чари.
Колись ту перекинулася в вівцю і прийшла вночі до Мартина до стайні, а він єї голову розвалив вилцями.
Марина чарівниця...
Мартин помстився.