Схиливши голову козак,
На розпутті стояв,
З своїм серцем неборак
Таку думку гадав:
"Один, як билина в полі,
Чахну, загибаю,
Не по своїй волі
Талану шукаю.
Нема нені, нема тата,
Нема сестри, нема брата,
Нема жінки,
Нема тітки,
Нема волі,
Нема долі...
Моя ж хатина —
В сирій землі домовина!"
А серце йому в одвіт
Такий дає привіт:
"Не журися, козаче,
Забудь своє горе,
Оглянься, небораче,
На білий світ-море!
Твоя мати — твоя воля;
Батько твій —
Степ сивий;
Сестра твоя — твоя доля;
Брати твої — два пистоля!
Гостра шабля — твоя жінка,
Яничарка[4] — твоя тітка,
А хатина —
Світ без тина,
Козацька перина!
Мати-воля тебе знарядить,
Батько-степ тебе направить,
Сестра-доля не покине,
Шабля-тітка не загине,
Брати-пістолі оборонять,
Яничарка врагів одгонить.
Іди ж, козак, світ за очима
Неси свою смерть за плечима.
Не бійсь смерти: поки живеш
Її нема,
А як умреш —
Тебе чортма!"
Ото вам і думочка. — І ті гарні були, так забула ж... їй-же Богу забула!... Стара вже стала, пора б і кісточкам на вічний покой... А здається, буцім ще і не дуже стара. Адже ж Кротиха старіша од мене: я була ще дівчинкою, а в неї вже було троє діточок, а і досі щороку ходить на Пречисту у Київ пішки... А та — як її?... Дудничиха... так ця далеко ще старіша од Кротихи, а ще держить її Господь на цім світі. У той рік, як я виходила за-між, вона оженила сина з дочкою того... як його?... що жив в тім селі, на горі, проти того, що млин збудував... він же ще чумакував... Ні, збрехала!... що я кажу!... не він чумакував, а той... як його?... що біля монастиря пасіка. На умі вертиться, так не згадаю ж... іще ж біля його хати і верба росте... та ні!... Оттак збреши!... Не верба — а колодязь... його ж усі знають... Га?... не чую... кахи-кахи-кахи... ох, лишечко! груди заложило... кахи-кахи, кахи-кахи-кахи!
[1] Чотки — шнурочок з кульками, щоби рахувати на них свої молитви.
[2] Горобина ніч — дуже бурлива ніч зо зливою, громами і блискавками.
[3] Блаватас — синя шовкова матерія.
[4] Яничарка—фузія, яку мали яничари.