XVII
Чорногуз Халимон, як його прозвали діти, стояв у гнізді на вершечку розчепленої танкової гармати, що загрузла на Ганииній садибі. Намостивши гніздо на гарматі поблизу хати, згорілої з його старим гніздом, чорногуз розпачливо махав крилами, завмирав, стоячи на одній нозі. Вряди-годи він літав на низинку під лісом, нашвидку ковтав там кільвд жабок, приносив у дзьобі гадюку про запас,— і далі стояв у гнізді, клацаючи дзьобом, наче розмовляючи сам із собою Діти, які все мусять помітити, збиралися до нього співчутливою зграйкою, сідали попід танком та вмовляли .лелеку не журитися. "Халимоне,— казали діти,— хіба ж так можна? Ось ми тобі жабок наловили,— їж, дурний!" Чорногуз розплющував одне око, повертав набік голову й дивився на дітей.
Потім він почав більше цікавитися навколишнім життям, зо два рази літав на житнище на бесіду з своїм лелечиним родом. Чиєсь дурне лелеченя, яке тільки-тільки починало вчитися літати, зопалу залетіло далі, ніж йому належал.о, впало на стіжок сіна й товклося там до вечора, не наважуючись іще раз повірити своїм крилам. Вже перед самою темрявою чорногузеня пустилося берега, щоб не ночувати поза гніздом, але вітрець, ударивши під крила, змінив напрям льоту, і пташеня ледве не виштовхнуло самого Халимона, потрапивши на його гніздо. Халимон допровадив лелеченя до мами, летючи поруч і трохи нижче, щоб малому не було страшно. "Халимоне,— гукали, біжучи за ним, діти,— скуби його, шейминого сина, за потилицю, бо так він у тебе зроду не долетить!"
З господаркою подвір'я Ганною у Халимона були добрі взаємини. І люди, й чорногузи знають, що їм здавна опре-ділено жити друзями, тож ніколи ніякому хлопчакові не спаде на думку розорити гніздо на хаті чи шпурнути грудкок? на чорногуза: твердо встановлено — птах той принесе у дзьобі жарину й підпалить хату. Часом Халимон, сидячи на своїй гарматі, починав клацати дзьобом і підстрибувати на рідалі,— Гайна такі знала, що до неї в горох підкрадаються дітлахи, мовчки хапала лозину й бігла на вгород. Бувало, Чорногуз злітав на землю й ходив по подвір'ю, з цікавістю придивляючися, як Ганна тіпає торішні коноплі на бительниці, варить у казані кропиву поросяті або шиє в холодку. Халимон ходив по подвір'ї, заглядаючи у всі закутки, і люди сміялися з Ганни, що взяла собі в прийми такого'цибатого. Коли з'явилася до двору будівельна бригада, привезли лісу, викопали яму й почали місити глину, притягли очерету на дах, тесляр заходився коло вікон і дверей,— чорногуз виявив велику зацікавленість. Часто вдосвіта, коли бригади це не було, Ганна виходила з землянки на подвір'я — до підмурка, де росуш вже стовпи й перекривалися сволоками, і вивершувалися кроквами, і вшивалися очеретом— виходила та й голосно казала: "Хоч би мені хто мовив, де б я 6 світі на хату стяглася без колгоспу? Чи, може, сниться, що хата моя росте, як поливана, а насправді, як у Халимона хата,— на тічку?" Чорногуз чув господиню й подавав голос: клац-клац-клац! "Дивись же мені, Халимоне, на той рік прилітай просто на нову хату, та й не сам, мій друже, а з Халимонихою!"
Бо й справді, заходжувалося на такі хороми, що часом просто не вірилось. Що з того, що часом голим пупом світять,— це діло наживне, а хату треба робити не сяк-так, аби голову вкрила,— мовляв, нехай потім, як розбагатіємо,— ні, справа державним чином підносилася до всенародного руху будуйте, люди, не на день і не на рік, подивіться, яка сила в ваших руках! Колгоспна будівельна бригада поставить хату, як лялечку, за планом київських архітекторів, а ті архітектори знають, що людям треба. Господарю хати записуються трудодні, які він мусить одробити за ту нову хату, бо й будівельникам платиться по зароблених ними трудоднях. І беручкі та щирі люди підрахували вже, що середня селянська родина може вільно одробити вартість нової хати за один-однісіиький рік,— подумати тільки, яка сила колгоспний гурт!
Ганна не раз стояла серед двору з планом у руках, вона сама вибирала проекта хати й одержала його у власність,— ловка буде й затишна оселя, і хай як хочуть судять її люди, коли вона запросить на входини до себе й архітектора, який так гарно зрозумів її душу. Тимчасово хату вшили очеретом — довговічний матеріал, кажуть старі,— а Ганна замірилася згодом, коли нароблять черепиці, неодмінно перекрити черепицею, щоб було так, як тут, на плані гляньте, як весело сміється червоний дашок із-за рясних дерев! А віконниці сама обмалює, і стіни хай будуть білі, як і батьківські, а причілок обмалює жовтогарячий, і напільне вікна де хай роблять од печі, як годиться по всіх усюдах, щоб стара людина нездужа на світ виглядала; і повернути хату, як і стару, проти сонця, і в вікна щоб подвір'я бачити, і кущ калини хай росте, як і ріс.
Скільки дбання та любові покладено на хату! І вже в новій оселі є комірчина, де сама живе, не дочекавшися кінцй будування,— так хочеться відчути над головою людський дах, щоб швидше хата пахла людиною. А колись же, пам'ятає, як у сусіди згоріла хата,— чого він натерпівся. Хоч люди й толокою допомагали йому, гуртом виливали, разом зводили крокви й ушивали околотом,— мав бідний чоловік що видихати впродовж кількох років. Довго стояла хата без вікон і дверей, очеретом затуляли дірки, і ось спромоглися на вікно з чотирма шибками, а кожне скельце завбільшки, як півскибки хліба...
Ганна вийшла з комірчини, де солодко заснула сирітка Галя, сіла на приступках, поставила ноги на млинове коло од старої хати й відчула мир глибоко в своїй душі, солодке відчуття радості, яка росла в серці й просилася на пісню. Перші зорі виткнулися на ясному й теплому ще небі. Ось блакить потемніла, небо спустилося нижче, похололо, одна перед одної стали виринати зорі, встигай лише очима ловити, і ось непомітна зайшла ніч, купчаки гостро запахли на грядці. Над зруйнованим до голої землі селом попливла пісня: символ невмиручості, віра, кохання, вогонь миру і Життя.