Але сьогодні всі були гідні подяки. Середа й Гейбо, підохотивши декількох інвалідів, почали ставити привезеного з Хивізії вітродвигуна, щоб дати в колгосп електрику. Коваль дід Сербиченко, якого за старістю водили скрізь під руки, як архієрея, їй собі придибав до електриків. Колись батько його був майстром на вітряки, й дід схотів тепер допомогти хлопцям коло того вітряка, що гнатиме електрику.
Дід Сербиченко показав фронтовикам відмітне місце, де впродовж року, літо й зиму, ніколи не вщухав вітер, де його ще прадід мірошникував,— золоте місце на всю околицю. Але майстри сказали дідові, що їм байдуже, де ставити, бо на їхню техніку й вітру путящого не треба,— баба подолами махне, а крила вже й крутитимуться. Дід поцмокав язиком і налаяв хлопців, бо все хочуть упхати до колгоспної садиби й не розуміють досвіду дідів
Василь Іванович, проте, став на бік діда Сербиченка і ось чому: дідове місце було високе, поруч нього по схилах планувався сад, а посеред того саду — Будинок культури., Вітродвигун, який призначався головним чином для світла й вряди-годи для кінопересувки, міг стати частиною комбінату культури, близько прилягало шкільне подвір'я. До того ж — одним двигуном не обійдуться, другого доведеться ставити на господарському дворі — качати воду, крутити віялку, просорушку, соломорізку й іншу техніку, на яку розбагатіють. Василь Іванович наказав Середі й Гейбові на ніч змонтувати двигуна, і щоб запалилася найбільша лампа, яка в них є. "Наказано запалити найбільшу лампу,—-виструнчився Гейбо,— щоб пробити морок темряви лампочкою Ілліча!"
Понад річечкою вже ходив майстер ставкової справи., плануючи хатніми засобами свічадо ставка, вживаючи за місто геодезичного приладдя — око, нитку очеретину. На одному місці він рвав траву й куштував її,4 на другому копав кілька штихів лопатою, на березі сідав і, поставивши очеретину перед очима, вираховував, доки розіллється вода, коли загатити греблю. Ще на іншому березі майстер навіть лягав і аж припадав вухом до землі і, вставши на рівні, високо вгору підносив наслинений палець: куди йде рух повітря. Василь Іванович не заважав'чоловікові,— посміхнувшися, він подумав, що майстер і сам не скаже, скільки в його діях забобонів, а скільки народного досвіду. Треба не забаритися привезти йому солі, щоб посолонцювати дно ставка, й заздалегідь поговорити з жінками, яким вода покриє капустища й заллє левади. По сіль можна послати машину, з бензином тільки біда — чи є в районі?
На вигоні, коло стіжка, гула молотарка, яку крутило четверо коней, а по дворах гуп-гупали ціпи: колгоспники поспішали виконати першого заповіта — хлібопоставки державі. Над молотаркою стіною стояв сірий пил, з якого гуркотів барабан, коли в нього потрапляв злежалий сніп; троє людей, уперши держална вилок у животи, штовхали поперед себе купу соломи до скирти; дві баби, запнувшися з головою од остюків, носили рядна з половою; хлопчак подавав із стіжка снопи на машину дівчині, яка шпурляла їх у руки барабанщикові; до безтарки, застеленої брезентом, наси пали відрами зерно з-під віялки; на мішках сиділа Ганнина приймачка Галя, а сама Ганна вже одгортала од машини полову й збоїни, прибігши з поля на обід, бо там знову сонце пересушило хліб, боязко стало в'язати, щоб не втратити багато зерна.
Молотили ціпами, щоб швидше, — в один, два,три і в чотири ціпи, тільки й видко було, як злітали бичі на ціпилнах, чітко й ритмічно гупотіла земля. Дехто молотив кам'яними котками, тягаючи їх самотужки по розстелених на току снопах. Тут же на воротях, ставши боком до вітру, баби віяли, високо піднісши вгору дерев'яні мірки з зерном і потроху сиплячи на рядно золотий колгоспний набуток. Од кузні рушило на степ двоє плугів, запряжених коровами, з жіночою обслугою,— плугатарі й погоничі були дівчата.
Інша справа, коли б оце джерготів гусеничний трактор, а,за ним ключ плугів, стан бункерів або хмара борін та рай-боронок. Глибоко пішов би в землю леміш,— коровки так не потягнуть,— і на весну збереглась би волога, не страшно виглядати засуху. Та що ж, коли фашисти все знищили, треба часу на поновлення. А коровки йдуть у ярмах, похитуючи вим'ями, робітниці й годувальниці. Погоничка то шмат хліба подасть на ходу корові, то погладить за вухом. "Соб! — погукує плугатарка.— На себе верни! Хіба не бачиш, що мені й плуга з борозни вивертає!" Рівно полиця кладе скибу, замісто жовтої стерні постає чорна масна рілля, десь і граки впали на борозну клювати хробачню, вітер жене хмари через село — знову не буде дощу — праця на землі веде щорічний цикл: починає плуг...
XXIV
На лузі зібралося чимало чорногузів. Вони ходили, високо підіймаючи ноги, збивалися в купки, в більші гурти, мов людська громада перед зборами.
"Осінь, — казав той, хто бачив їх, — диви, чорногузи в ірій лагодяться!" Проте збори пташині були лише попередні, летіти їм ще рано, ось нехай почнуть копати картоплі,— тодівсаме час буде до теплого краю. Чорногуз Халигмон прилетів теж.
Треба сказати, що був хлопець, який особливо опікувався чорногузом, і хоч цей птах не любить панібратства, навіть живучи на хаті як свійський, Свирида, що повсюди звався Свиридоном, чорногуз добре знав і пізнавав. Свиридов, пастух-підліток, був уроджений біолог, і про його взаємини з різними тваринами ходили по селі анекдоти. Він годинами міг сидіти коло смутного Халимона, терпляче підкидати аж у гніздо жабок, яких чорногуз дзьобом щоразу скидав на землю. Ніхто б інший не знайшов шляху до пташиного серця, а Свиридон приручив чорногуза цілком, і часто можна було бачити, як Халимон розшукував хлопця, літаючи над пасовиськом, попід лісом, над кущами по березі.
Для своєї родини Свиридон був "нечистою силою", "божим наказанієм" і просто нещастям. Він мав честь належати до багатодітної хати, де дітей було стільки, що сама мати плутала їхні ймення. Мама жила із свекрухою, а тато працював по будівництвах, додому навідувався не часто, під час окупації не був зовсім. Його знали тільки дорослі діти, а малим він видавався просто подорожнім, який просився ночувати. Проте батько був з нього гарний, акуратно посилав гроші і не заводив собі другої родини в іншому місці. Мати працювала в колгоспі, й старші діти теж. Двоє дівчат уже повиходили заміж, один син одружився й переїхав у сусіднє село до жінки. А дітей не зменшувалось у хаті, де народжувалися всі оті Зайченки — чорні, як джмелики, маленькі, жваві заводії в усіх добрих та злих справах. Але серед Зайченків Свиридон вважався особливим. По-перше, він був не чорний, а біляво-рудий, з неймовірною кількістю ластовиння на руках, ногах, обличчі, на вухах і навіть на повіках. Часто до ластовиння додавалися ще зелені плями од ліків, якими добросерда вчителька замазувала його вавки, що виникали внаслідок зіткнення з навколишньою природою. Друге, чим він вирізнявся з-поміж Зайченків, була його флегматичність в колі непосидючих братів і сестер, спокій.