Дме вітер зимовий крізь покалічені стіни й провалені стелі бурга, звідки починалася династія Гогенцоллернів 52. Ратуша стара зберігає з одного боку цілу стіну і внутрішній дворик з фонтаном, дубові середньовічні двері, розцяцьковані бронзою й залізними саморобними цвяхами. Пам'ятник Альбрехту Дюреру53 стоїть серед хаосу й розсипаних на мотлох будинків, спаленої й розкришеної цегли,— під ним схід до бомбосховища, де й сьогодні живуть бездомні. Ганс Сакс54 сидить на порожнім майдані, посміхається бронзовою посмішкою,— старий мейстерзингер марно переконував свого часу співгромадян, що спів приємніший од війни. Вулицею вздовж стіни й рову старого міста летять одна за одною п'ятитонні американські вантажні машини. За кермом сидять негри, машини рухаються із швидкістю 40 миль на годину, з ревом і гуркотом танкового наступу, їх обминають на ще більшій швидкості, безперервно завиваючи сиреною, віліси "емпі" — військової поліції. Проїхав автобус, повний червоноармійців, Марі з усієї сили гукала їм услід, махала рукою. Вони дійшли до Гранд-Отелю, показали на дверях перепустки й зайшли досередини.
Дорка сиділа напроти Марі за маленьким столиком, дивилася, як та вправно порається коло грейпфрута, посипаючи цукром і виймаючи ложечкою частку по частці соковиту масу. Офіціант із скляним оком приніс їм кока-коли й ананасного джусу, хліба солодкого з родзинками, яєчню з шинкою. Марі замовила к'янті, щоб запити зустріч друзів. Дорка прикро закашлялася, піднесла до рота хустку й одразу запхнула її в рукав. Марі попросила в неї ту хустку, й Дорка подала, бідкаючись, що забруднила в к'янті. Але Марі обдурити було тяжко, вона помітила, яке к'янті потрапило на Дорчину хустку. "О боже мій,— гукнула Марі,—це зовсім не оригінальна звичка кашляти кров'ю!"
Марі повела Дорку до себе в номер, роздягла й поклала до ліжка, викликала лікаря, якому палко щось трактувала, й сіла поруч хворої показувати ілюстровані журнали, аж Дорка й задрімала, поклавши холодні пальці в гарячу долоню Марі. "Спати, спати,— почула крізь дрімоту,— завтра поїдемо на рентген, післязавтра — до Середземного моря чи до Швейцарії, куди скаже професор..."
Приснився Дорці дядько Йван, що перший прийняв її по сирітству, й знову дядько гладив по голові шкарубкою ковальською рукою й казав: "Дійдеш, Дорко, до комуни, га?" На що Дорка, рада відчути себе вві сні маленькою, весело одповідала: "Дійду, дядьку Йване, от побачите, дійду!" Потім їй приверзлося, що підсудні кружеляють навколо неї, кидаючи зверху безліч теплих ковдр, аж вона стала задихатися, і тоді її кололи в руки, тихий голос Марі казав: "Це тебе заспокоїть, і серце відпочине, спи спокійно..."
Дорка війнула вниз, наче на санках з високої гори, теплий сніжок розтавав на обличчі, опанували мир і спокій, снилося все, чого забагне. Ось її Павло, Пава йде степом, бравий такий, веселий і все квіти дарує,— червоні, одно червоні. "Чого ж ти не була в Києві у лікарів, Дорко? — питає Павлусь із докором.— Ми б же тебе лікували, моя маленька, доки й здорова стала б..."
А тоді Дорка бачить Київ, він ще без снігу, хоч листя давно облетіло, Дніпро не замерз — блакитний і живий, на дерева почепилася паморозь, сріблястий іній, далекі задніпровські піски жовтіють, сонце зупинилося в небі, не намилується. А самольот несе над полями й лісами, над Польщею і Німеччиною...
Коло Дорчиного ліжка сиділа Марі й, не стримуючись, ридала. Марі знала, що такі довго не живуть, проте як хотілося чуда, щастя, неможливого. Книжка Марі про цю дівчину дійшла вже до сердець читачів по багатьох країнах, Дорка живе в тих серцях як уособлення радянської людини. "Ми її вилікуємо,— сказала Марі, сама не вірячи своїм словам,— от побачите, я все зроблю, щоб зібрати до неї світові досягнення медицини! Я продам друге видання моєї книги, надрукую портрета Дорчиного, я звернуся до простих людей у Франції й цілому світі,— я вірю, що будуть гроші для лікування!" — "Ви забули про Дорчину Батьківщину,— сказала перекладачка,— вона має досить багатства для своїх дітей!"
І Батьківщина підійшла до Дорчиного ліжка у вигляді радянського лікаря, спеціально привезеного на літаку з Берліна, нахилилася до хворої, і, немовби її торкнулася чудодійна квітка, Дорка розплющила очі. "Ну, ясно, — сказав лікар, вислухуючи серце й легені дівчини,— так трапляється, коли дівчатка не слухають дорослих і не показують себе лікарям, які знали б уже, як не пустити дівчат до Нюрнберга, коли їм треба бути на цю пору в горах під Сухумі!"
Марі сказала лікарю, що все влаштує і з грошима теж, щоб хвору відправити до Швейцарії. Лікар, він був у воєнній одежі, немолодий і сухуватий, трохи подумав перед тим, як одповідати, бо розумів, що знаходиться за кордоном, де кожне лико йде, як то кажуть, у строку. "Мадам,—відповів галантно, як і завжди в розмові з жінками,— аудіатур ет альтера паре, себто — хай буде вислухано й іншу сторону Я маю честь повідомити, що, хворій не треба грошей. Завтра ми будемо в Москві, а там подивимось, куди направити хвору на, лікування. Я особисто схиляюсь до Сухумі. І, як казали старі латинці,— беаті поссідентес — щасливі ті, хто має. Що має? Таку Вітчизну!" Дорка посміхнулася, мов метелик сів їй на уста, й прошепотіла, звертаючись до Марі: "Моя Вітчизна, — ти чуєш її?"
ХL
Коли Свиридон Зайченко повертався з майстерень ремісничого училища до гуртожитку, він завжди мився до пояса під крантом в умивалці.
Того дня він прийшов розгарячений, не помітив відчиненого вікна, крізь яке прохоплювався протяг, добре похлюпався в воді, пішов пообідав, а надвечір уже відчув, що горить йому все всередині.
Знявся переляк, викликали лікаря,— прийшла молоденька випускниця, якій ще здавалося, що найтрудніші випадки в медицині трапляються саме на її дільниці. Вона вислухала хворого, зміряла температуру, яка сягнула сорока-градусів, оглянула червону шкіру на грудях у Свиридона й визначила висипний тиф. Вона потім надовго запам'ятає цю першу свою помилку, бо ніякого тифу у Свиридона не було, тільки запалення легенів.