— Мені від вас, добрий чоловіче, нічого не потрібно,— заговорив медовими словами патер,— я прийшов тілько для вашої потреби.
— Для моєї потреби? — здивувався староста. — Я вас не знаю, то що ж я можу від вас потребувати?
— Ну, так,— відказав патер,— але я не про вашу власну потребу говорю, а про загальну, про потребу цілої вашої громади, многих тутешніх громад.
Староста витріщив на нього очі і мовчав добру хвилю, а вкінці, не находячи нічого ліпшого сказати, запитав патера грізним урядовим тоном:
— Як ви називаєтесь?
— Шимон Цюра,— сказав патер, впору пригадавши собі своє колишнє ім’я і прізвище, на котре виставлений був його пашпорт.
— А маєте пашпорт? — питала дальше сердита власть.
Не відповідаючи нічого, патер видобув з кишені невеличку книжечку і подав її старості. Той оглянув її уважно, подержав одну картку против світла, похитав головою і, не випускаючи пашпорта з рук, допитував дальше;
— А відки ви?
— Там прецінь написано,— відмовив патер.
— То все одно, що написано, я вас питаю,— відповів староста. Бідний чоловік не вмів читати.
— З Козєй Волі.
— А який ваш уряд?
— Мій уряд? Я не маю жадного уряду.
— Ну, то яким ремеслом займаєтесь?
— Жадним ремеслом не займаюсь.
— Ну, то що ж ви таке? — питав староста, котрому зачинала чимраз більше не подобатись фізіономія його гостя.
— Адже ж в моїм пашпорті стоїть написано, що я торговельний комісант.
— Торговельний комісар? Се що за такий комісар? Я про такого комісаря ніколи не чував.
— Не комісар, але комісант,— відповів з ангельською терпеливістю патер. — Я розношу по світі товари.
— А, так, товари розносите! А які товари?
— Дорогі товари. Цінні товари. Найкращі над усе в світі, — захвалював дивний комісант, і захвалював так гаряче, що аж збудив недовірливість у старости.
— Гм, і чого ж ви з такими дорогими товарами по селах їздите? У нас народ бідний, ні за що навіть хліба купити, не то ваших дорогих товарів.
— О, не бійтеся про те! — скрикнув патер.— Мої товари, хоч найдорожчі над усе в світі, але рівно доступні для бідного, як і для багатого. А для бідного, угнетеного, обідраного і гоненого ще доступніші, ніж для багатого і спаношілого.
Староста стояв, витріщивши очі. Йому починало в голові мішатися від тої бесіди, котра йому видалась цілковитою загадкою.
— Гм,— заговорив він по хвилі,— бог його знає, що се за товар такий. Ану, покажіть, коли ласка ваша! Але ж бо я й коробки у вас ніякої не бачу.
— Мій товар в коробках не носиться. А показати вам його я можу тілько в чотири очі.
Підозріння старости щохвилі змагалося. Що за притичина така? Чи се припадково не злодій який, котрих багато по селах волочиться? І, недовго думаючи, він підійшов до одного свого хлопця і шепнув йому до уха, щоб побіг закликати присяжного і ще декого з села, а потім сказав до патера:
— В чотири очі? Гм, то хіба аж завтра? Бо нині ніч, надворі не побачу, а з хати всіх вигонювати не буду.
— Ні, побачите й надворі,— сказав патер. — Ходіть лишень! Ліпше нині, ніж завтра.
"Агій, се щось зовсім неспроста,— подумав собі староста. — Чи він мене зарізати хоче надворі, чи, може, там засідка яка?"
Виглянув крізь вікно,— темно, тихо, спокійно, пси під вікнами лежать, — ні, мабуть, безпечно. Глянув на патера: невеличкий, сухий, слабосильний, а сам він против нього велетень і силач.
— Ну, про мене, то ходім!
Вийшли на поріг, але патер потягнув старосту дальше, попід вікна, вузеньким сухим місцем аж за угло хати і, невипускаючи його руки з своєї, почав шептати швидко, озираючись і розслухуючи:
— Я не смів у вашій хаті при всіх говорити, щоб вам часом не наробити клопоту, але тут вам признаюся. Я католицький ксьондз, присланий до вас просто з Рима. Я бачився з вашими, що їздили до святого отця, бачився з Франковським, і він мені казав удатися до вас.
— Дурний його піп хрестив, коли так! — буркнув понуро староста.
— А то чому? А то чому? — сквапно запитав патер.
— А тому, що біда буде і вам, і мені.
— Яка біда? Прецінь же про мій приїзд ніхто, крім вас, досі не знав, а ви чень же не такий, щоб...
— Щоб доніс на вас? Ну, про се не бійтеся! Я вже знаю, чим то пахне. Тоді б нас обох запакували.
— Ну, так чого ж боятися?
— Чого боятися? Ну, добре, що ви приїхали скрито,— а що дальше буде? У мене ви навіть ночувати нині не можете, бо у нас почали жандармські патролі ходити по селах, ну, і звісно — зараз до старости... А скоро в селі появитесь, то зараз чи жид, чи хто-небудь другий донесе.
— Але ж я з пашпортом.
— Те-те-те, будуть вони дивитися на ваш пашпорт. Тут у нас надзір дуже острий. Подиблють чужого чоловіка, що по селах волочиться, і арештують, слідять, хто такий, відки, за чим? На се можете числити напевно.
Патерові трохи недобре зробилося, коли почув таку рацію.
— Ну, так що ж мені, по-вашому, робити? — спитав він.
Староста подумав добру хвилю, а відтак, очевидно постановивши щось, сказав твердо і сухо:
— Ходім до хати! А про все те нікому нічого, розумієте?
Патер не прирікав і не супротивлявся. Він був дуже якось сам не свій.
VII
Старостиха подала вечерю: борщ і гарячі бараболі. Запросили й патера, але не йшла йому в горло та вечеря. Якийсь понурий, важкий дух обхопив його в тій тісній хаті, повній пари та просиченій запахом квасної капусти, кожухів і людського поту. Він пильно вдивлювався в лиця людей, що сиділи поруч нього коло стола: грубі, неотесані риси, — черстві, спрацьовані руки, осмалені сонцем і вітрами, немов облиплі землею, з котрої живуть. В очах їх, правда, тліє огник звірячого чуття, але зовсім — так бачилось патерові — не світиться ясне полум’я яких-небудь вищих думок, релігійного пориву, мучеництва за віру. На низьких, тупих чолах видно хіба лінивство думки і упір, властивий дикарям — чи не се були джерела їх мучеництва? Щось мов кліщами здавлювало серце у патера. І він має в ту темну, м’ясисту масу тхнути духу! Має в тих грубих кльоцах розпалити чистий, святий огонь, котрим палає сам? І того всього має він доконати під ненастанним доглядом ворожої власті, під всестороннім тиском тисячних, могучих рук? Яке величезне, людські сили понад, завдання! У патера руки опустилися.