— Jak myslis, dwugo jesce Jontek pociągnie?* — спитав він у жінки, що якраз вернула з остатньої безхосенної ходьби по сусідах і, ціла, дрижачи від холоду, скулилась на припічку, встромивши в попіл свої босі одубілі ноги.
— Gdzie сі tam dwugo,— відповіла вона,—swysys, juz charcy*.
— No, to niech się dzieje wola boża!* — сказав батько і поліз на полицю, шукаючи чогось. Мовчки, цікаво слідили за кождим його рухом витріщені і розширені з голоду очі дітей і жінки. Ось він найшов на полиці довгий ніж-колодач, найшов під прилавком камінь і мовчки почав острити ніж, встромивши його острий кінець у варцаб вікна і час від часу плюючи на камінь.
— Cwowiece, a ty co chces robić?* — скрикнула з невимовним жахом мати.
— Milc, babo!*— гримнув отець таким страшним голосом, що вона і діти затремтіли і дух в собі заперли. Йонтек на печі тихо-тихо стогнав.
— No, dawaj go tutaj!*— грізно повернувся батько до матері, наостривши ножа. Не кажучи й слова, мати, мов колода, скотилася з припічка і кинулась йому в ноги.
— Bój się boga, co chces robić?*— тільки всього могла простогнати вона.
— Gwupia jesteś,— відказав їй батько. —Psecies wun і tak zyć nie będzie!*
І, не розговорюючи більше, батько поліз на піч. Верескнули в напівсвідомій смертельній тривозі молодші хлопці і кинулись в найдальший кут. Тільки Йонтек лежав на місці і спокійно, мов пташина, напівпогаслими очима глядів на батька.
— Chodź tu, Jontek!* — сказав батько і взяв його обома руками попід пахи. Хлопчина тихо застогнав, але не пручався. Батько зніс його насеред хати і положив на стільці.
— Weź miskę і potsymaj pod gardzielą, krwi skoda!* — крикнув він до жінки, що мовчки, хлипаючи і тремтячи сповнила його розказ.
— Kiej nas bóg і ludzie opuścili, to musimy sobie sami radzić*,— сказав понуро батько, мов для успокоєння свого сумління, і, припіднявши Йонтка за шию, так що тіло і голова звисли надолину, одним замахом ножа перерізав йому горло. Покапала кров у підставлену миску,— кілька разів легко стрепенувшись, сконав хлопчина. Його тілом опровадили свята*.
Страшні, понурі дні пішли тепер в заклятій хатчині. Огидна страва відразу немов затроїла останки всякого спокою, всякої надії в серцях батька і матері. Діти пажерливо обглодували кісточки свого нещасного брата, не знаючи, що, може, за кілька день і на них прийде черга. І справді, черга прийшла: м’ясо минулося, і, по довгій суперечці та плачах матері, батько зарізав другого синка, зовсім ще здорового. По тім страшнім учинку він знов сидів на лаві під вікном, темний, мов ніч, а мати поралась коло печі, варячи в горшку м’ясо і голосячи над ним, як над покійником. Що діялось дальше, сього вже патер Гаудентій не тямить: мов крізь сон лишень мерещиться йому, що й він занедужав і в гарячці чи на ділі бачив повну хату людей, між котрими два були з блискучими шоломами на головах, з когутовим блискучим пір’ям на шоломах і з стрільбами та блискучими вістрями на плечах. Вони дуже чогось кричали, так що батько й мати дуже тряслися; інші люди лазили по всіх закутках і збирали кісточки, потому пов’язали шнурами батька й матір, поклали на сани і повезли кудись; заплаканих дітей також забрали, пообвивали кожухами і повезли... Патер Гаудентій пригадує собі широку снігову площу, і ледом покриту ріку, і високі кам’яні будинки, і якихсь вусатих панів, котрі його про щось питалися і котрих він дуже боявся,— але що се все значило — він не знав. Швидко й ті пестрі маячення щезли, ніч усе покрила,— він попав у тяжку недугу.
На тім скінчилася перша доба його дитинства — життя під батьківською стріхою. Ані батька, ані матері, ані жадного з недорізаних братів він ніколи вже більше в житті не бачив і не чув навіть, що з ними сталося. Вони так і потонули в темних хвилях того темного часу.
III
Отямився він школярем, на удержанні тарнівської капітули. Жив він у "біскупській" кухні, спав разом з кухтами і послугачами, приймав від них частенько штурханці та насмішки, разом з ними вечорами чистив чоботи канонікам, а вдень ходив до школи. Вчився зразу тупо: голова, забита змалечку тяжкою нуждою, не швидко могла приспособитись до приймання шкільної науки, не швидко могла розвинути вроджені свої таланти. Але все-таки він учився. Єпископ Войтарович, котрий бідного, напівнеживого хлопчину взяв з суду на свої руки, показався для нього другим, ліпшим батьком. Він пильно доглядав його науки і щонеділі кликав його до себе, розпитував про його життя на селі, заохочував і напоминав до науки, та так ласкаво і щиро, що малому Шимкові не раз сльози мимохіть з очей пускалися. Але швидко не стало його добродія і опікуна. Єпископ Войтарович, об’їхавши зараз по страшній різні свою діецезію, побачивши та розізнавши доочно всю глибину морального і матеріального упадку своєї пастви, списав усе в обширнім пропам’ятнім письмі і вручив його найвищим властяму Відні. Письмо се довго не могло діждатися відповіді; аж ось з початком 1852 р. замість відповіді прийшов цісарський декрет, потверджений папою, котрим усунено Войтаровича з його єпископської кафедри. Важко задумався Войтарович над тим, що в Австрії значить горожанський обов’язок, але задума була пізня. Задумався він і над долею свойого годованця і постановив собі не покинути його, але довести до пуття. Від’їжджаючи з Тарнова, він забрав і його з собою і помістив його в Кракові у патерів-єзуїтів, заплативши досить значну суму за його виховання. Тут і розстався Шимек зі своїм добродієм назавсігди.
Нове життя розвернулося тепер перед ним, з подобою монастирської строгості, але далеке від неї на ділі, з подобою серйозної наукової праці, але знов-таки далеке від неї. Чимдалі він показувався здібнішим учеником. Пам’ять у нього була напрочуд, натура м’яка і податлива, наклінна до чутливості, до ентузіазму, але зате мало здібна до критики. Єзуїти вчасно почали його вважати своїм, а коли по скінченні філософії він і справді виявив охоту вступити до закону, вони послали його до Рима, де мав одержати остаточну фахову освіту в конгрегації de propaganda fide*.