Спостерігати за її роботою, – все одно, що стежити за добрим другом, якого ти досі не знав. Мене охопило дивне тепле почуття: там у центрі майданчика, в сяйві прожекторів, перед камерою моя рідна сестра!
Чи змінилося моє ставлення до неї після того, як я побачив її на майданчику?
Так. Відбувалося щось незбагненне. Леслі володіла майстерністю й силою, яких я не осягнув і ніколи вже не осягну. Якби не була актрисою, вона подобалася б мені не менше. Але тому, що Леслі нею була, вона мені ще більше сподобалась. Я завжди переповнювався терпким і гострим почуттям, коли зустрічався з людьми, які знаються на чомусь, чого не вмію я. Те, що Леслі виявилася однією з таких людей, неабияк мені тішило.
Наступного дня в її кабінеті я запитав:
– Можна скористатися твоїм телефоном? Хочу зателефонувати до Гільдії письменників...
– П'ять, п'ять, нуль, один, три нулі, – автоматично відповіла вона й підштовхнула телефон у мій бік і далі переглядаючи фінансові пропозиції з Нью-Йорка.
– Що таке?
Леслі звела очі:
– Це номер телефону Гільдії письменників.
– І ти пам'ятаєш цей номер?
– А що хіба?
– Яким чином?
– Я зберігаю в пам'яті багато номерів, – вона повернулася до вивчення пропозицій.
– Що означає "я зберігаю в пам'яті багато номерів"?
– Просто я справді пам'ятаю багато номерів, – Леслі любо всміхнулася.
– А що, якби я захотів подзвонити... скажімо, на кіностудію "Парамаунт"? – недовірливо запитав я.
– Чотири, шість, три, нуль, один, два нулі.
Я поглянув на неї спідлоба.
– А якийсь пристойний ресторан?
– "Меджік-пен" – добрий ресторан. Там є зал, де не палять. Два, сім, чотири, п'ять, три двійки.
Я взяв до рук телефонний довідник і став гортати сторінки.
– Гільдія кіноакторів, – сказав я.
– Вісім, сім, шість, три, нуль, три, нуль.
Усе правильно. Я почав здогадуватися:
– Ти ж не... Леслі, а як учорашній сценарій! Ти не хочеш сказати, що в тебе абсолютна зорова пам'ять? Ти ж не могла запам'ятати... ввесь телефонний довідник?
– Ні. У мене не фотографічна зорова пам'ять, – заперечила вона. – У мене не виникає зорових образів, я просто пам'ятаю. Мої руки запам'ятовують цифри. Запитай мене ще якийсь номер і поспостерігай за руками.
Я відкрив здоровезний довідник і навмання перегорнув сторінки.
– Лос-Анджелес, приймальня мера.
– Два, три, три, один, чотири, п'ять, п'ять.
Пальці її правої руки забігали, наче вона перебирала кнопки телефону. Але у зворотному порядку: вона відпускала кнопки, а не натискала їх.
– Актор Денніс Вівер.
– Один з найприємніших людей у Голлівуді. Домашній телефон?
– Так.
– Я пообіцяла, що нікому його не даватиму. А як щодо крамниці "Гарне життя", що належить його дружині?
– Гаразд.
– Дев'ять, вісім, шість, вісім, п'ять, сім, нуль.
Я глянув у довідник. Аякже, знову правильно.
– Леслі, ти мене лякаєш!
– Не лякайся, Вукі. Такі в мене здібності. Коли була маленькою, я запам'ятовувала музику, усі номери автомобілів у нашому містечку. А коли переїхала до Голлівуду, запам'ятовувала сценарії, танцювальні па, номери телефонів, розклади, розмови, – усе на світі. Номер твого красивого, жовтенького реактивного літака – 155Х. Твій номер телефону у готелі: два, сім, вісім, дві трійки, дві четвірки, кімната двісті вісімнадцять. Коли вчора ввечері ми виходили зі студії, ти сказав: "Нагадай, щоб я розповів тобі про свою сестру", а я сказала: "Можна, я нагадаю вже зараз?" – ти відповів: "Добре, можеш, бо я справді хочу розповісти тобі про неї". Я запитала: "А я знайома?.."
Вона замовкла й засміялася, помітивши мою розгубленість:
– Річарде, ти дивишся на мене, наче перед тобою химера.
– Так воно і є. Але ти мені все одно подобаєшся.
– Ти мені також, – відповіла вона.
Пізніше, того ж дня я працював над телевізійним сценарієм, – переписував кілька останніх сторінок, клацаючи на друкарській машинці Леслі, поки вона в садку доглядала квіти. Навіть у цьому ми були геть різними. Самі по собі квіти дуже гарні, що правда, то правда. Але витрачати на них стільки часу, ставити їх у залежність від себе, поливати, підживлювати й робити все інше, чого вони потребують... така залежність не для мене. Я б ніколи не став садівником, а вона б ніколи не відмовилася від цього заняття.
У її кабінеті поміж рослинами містилися полиці з книжками. На їхніх обкладинках відображався серпанок особистості Леслі. Над письмовим столом висіли важливі для неї висловлювання:
Наша країна або має рацію, або помиляється. Якщо вона має рацію, нехай стоїть на своєму. Якщо помиляється, її необхідно виправити.
Карл Шурц
Палити заборонено. Тут і всюди.
Гедонізм – це серйозно.
Я потерпаю за долю своєї країни, коли згадую, що Бог – це справедливість.
Томас Джефферсон
Уявіть собі, що оголошено війну, а ніхто не з'явився на поле бою.
Автором останнього вислову була сама Леслі.
Вона наклеїла його на бампер свого автомобіля. Цей вислів підхопили учасники руху за мир і зі швидкістю телебачення поширили в усьому світі.
Я розглядав вислови в перервах між абзацами свого сценарію, дедалі більше дізнаючись про неї з кожним скреготом лопати, клацанням садових ножиць, шерхотом граблів, що чулося з садка на тлі сичання води з труб і шлангів. Леслі знала й любила кожну квіточку.
Ми різні, різні, різні, – думав я, закінчуючи останній абзац. Але ж, Боже мій, я захоплений цією жінкою! Хіба мав я ще коли такого друга, як вона? Незважаючи на відмінності між нами.
Я підвівсь, потягся, вийшов через кухню в садок. Леслі стояла спиною до мене й поливала клумби. На час роботи вона зв'язала своє довге волосся "хвостом". Я потиху підійшов ближче й зупинився на відстані кількох футів од неї. Вона тихо наспівувала кішці.
– Моя кицечко, моя пухнастенька, моя маленька зіронько, якщо підеш гуляти, не заходь далеко...
Кішці пісенька очевидно сподобалася, але я обрав надто інтимний момент, щоб залишатися непоміченим. І тому озвався, начебто щойно підійшов.
– Як поживають твої квіти?
Леслі різко обернулася, не випускаючи шланг із рук. На мене зоріли широко розплющені очі. Здивовані. Я не сама в своєму садочку? Леслі тримала шланг на висоті грудей, але тиск води відрегулювала так, що вода розбризкувалася струменем завширшки в кілька футів. Я одразу вимок з голови до п'ят. Ми стояли навпроти одне одного, – нічого не казали й не рухалися з місця. А вода з шланга й далі щедро лилася на мене. Я мав такий вигляд, наче мене щойно рятували від пожежі.