Якась частка мого мозку укладала плани, як мені вернутись до Оксфорда та заволодіти Олівією, а потім нехай що буде, те й буде,— а вся решта мого єства ще питала — словами, яких я не можу пригадати,— що ж сталося з моєю душею і чому на мій світ упало прокляття. Про Гревза я думав мало і лише презирливо-ненависно. Мене не стільки зачіпало те, що він одурив мене з Олівією Слотер, скільки те, що Олівія зрадила мене з ним. І ще мене мучила хоч і невиразна, але болюча думка, що зрештою я й сам зрадник, бо з обома ними — я не міг сказати, коли: чи до свого відкриття, чи вже після нього,— я зраджував самого себе.
Але котрого себе?
Зі мною діялося щось чудне. Я підвівся, вхопив її портрет, що, заведений у рамку, стояв у мене на комоді, й пожбурив його в камін. Скло тріснуло, однак не розлетілося. Потім знов підняв його й поставив на місце.
"Стривай-но, голубонько",— процідив я й найпослідущи-ми словами сказав їй, що хочу зробити з нею.
Далі мені пригадується, як я сонячним ранком їхав на велосипеді до Оксфорда. Здається, я поснідав, поговорив із своєю господинею і ще якось згаяв час години до одинадцятої, але все те в моїй пам’яті якесь стерте. Здається, мав я намір і щось зробити в Оксфорді, але виразно пам’ятаю тільки, як звернув увагу на те, що листя на деревах уже починає жовкнути та червоніти, й спитав себе: чи це така передчасна осінь, чи просто через посуху?
Гревз уже спакувався й вибрався. Наша прибиральниця, прийшовши вранці, вже не застала його. Вона спантеличилась, надто побачивши скалки з караф, черепки, мокре нерозстелене ліжко та знайшовши на підлозі три жіночі шпильки. Я досить недбало удав здивованого й сказав тільки, нехай спитає про те Гревза. "Містер Гревз напевне пояснить вам усе, як повернеться",— так відбувся я від неї.
Потім я, здається, звелів хлопцеві-розсильному позачиняти вікна віконницями. Наші працівники в звичайний час прийшли на роботу, і я їх усіх позвільняв. Серед усього того найвиразніше пам’ятаю, як я здивувався, побачивши, що квіти, покинуті вчора, стоять у великій красивій вазі на столі посеред салону книгарні. "Хто це їх туди поставив?" — майнуло в мене в голові. Звільнення всього персоналу ніби свідчить, що я вже тоді остаточно зрікся своєї ідеї про книготорговельну фірму. Певно, звільнені пішли вкрай зчудовані. Тепер, по стількох роках, я вже не пам’ятаю ні їхніх облич, ні прізвищ. Я, певне, напустив на себе якусь гордовиту похмурість, щоб вони ні про що не допитувалися. Врешті, коли вони лишили мене самого, я вийшов на вулицю, покинувши квіти в’янути у вазі, й постояв хвильку перед книгарнею, розглядаючи перехожих на залитій сонцем вулиці, перше ніж замкнути за собою двері. Велосипед мій стояв тут-таки, спертий педаллю на брівку тротуару.
І раптом я помітив у кінці вулиці місіс Слотер. Вона швидко йшла до мене, махаючи руками, щоб привернути мою увагу.
В мені ще й досі жива та огида, що охопила мене, коли я її загледів. Огида, змішана з ляком. Я зовсім забув про саме існування місіс Слотер.
Велосипед стояв поруч, але тікати було б негідно!
— Одне слово, містере Блетсуорсі! — вигукнула вона, ставши переді мною.— Одне тільки слово!
Вона була нижча за Олівію і зовсім до неї не подібна. Коси не золоті, як в Олівії, а рудуваті, обличчя, червоне й веснянкувате, нічим не нагадувало тепло-білого, мов слонова кість, Олівіїного, а очі були не блакитні, а карі й маленькі. Вона зачервонілась і трошки захекалась. На ній була чорна робоча сукня, а на голову вона трохи криво "наклала", як тоді любили казати, чепчик. Може, хто з моїх звільнених продавців повідомив її, що я в книгарні. А може, вона й раніше від когось дізналася, що я вже повернувся.
Я мовчки подививсь на неї, а тоді так само мовчки повів її за собою в напівтемну книгарню.
Місіс Слотер, певне, заздалегідь надумала, що казати. Почала тоном дружньої й спокійної догани.
-— Що там таке у вас скоїлося з Олівією? — спитала вона.— Що це за балачки, ніби ви розірвали заручення й більше ніколи не зустрінетесь? Через віщо ви, дітки, посварилися? Я не можу допитатися від неї нічого, тільки й сказала, що ви дуже розгнівались і навіть зняли на неї руку. Боже мій, руку на неї зняли! Вона вже всі очі виплакала. Я навіть не знала, що вона вчора ввечері сюди приходила. Прийшла додому тихенько, як мишеня, нагору прослизнула. А рано я піднімаюсь до неї, коли бачу — лежить і плаче. Отак-таки цілу ніч і проплакала!
Такими словами місіс Слотер вилила переді мною свою материнську турботу.
Тоді я вперше розтулив рота:
— Я поки що нічого не казав ні про який розрив.
— А вона каже, що між вами все скінчено,— зовсім розгублено розвела руками місіс Слотер.
Я сперся на прилавок, утупивши очі в невинну пишноту квітів у вазі, що тепер, здавалося мені, були квітами на труні моїх розбитих ілюзій, і повільно промовив:
— А я не вважаю, що між нами все скінчено.
— Ну й слава богу!—радісно вигукнула місіс Слотер, і я перевів погляд на її тупе обличчя, вперше відкривши, які несосвітенні дурепи можуть бути матері дівчат-відданиць.
— Ну, тоді, мабуть, нема чого позивати вас до суду
за порушення шлюбної обіцянки,— провадила вона, зжужмивши довгу, наперед обдуману промову в ту одну фразу. Та мене менше лякав той позов, аніж сама місіс Слотер. Дві халепи, одна одної варті, подумав я. Тоді потвердив:
— Авжеж, мабуть, нема чого.
— Так через віщо ж уся ця морока? —спитала місіс Слотер.
— А це вже наше з Олівією діло,— відповів я.
Місіс Слотер подивилась на мене довгим, пильним
поглядом, і обличчя її набрало войовничого виразу. Вона схрестила руки на грудях і задерла голову. Тоді вигукнула:
— Ти ба! Не моє діло, виходить?
— Не ваше, скільки я розумію.
— То виходить, щастя моєї дочки вже не моє діло? Ти розбив їй серце, а я маю мовчки дивитися? Не діждеш, хлопче, не діждеш!
Місіс Слотер замовкла, видно чекаючи відповіді. Та я мовчав. Я хотів був сказати, що щастя її дочки мене не обходить, та стримався. Моя мовчанка спантеличила її, бо вона, мабуть, не так уміла нападати, як огризатись.
Мовчанка затяглася. Я дививсь на неї ввічливо й терпляче. Місіс Слотер швиденько перемінила вираз обличчя й підступила ближче до мене.