Я вгледів механіка: весь мокрий, із вимореним, але байдужим, як завше, обличчям, хапаючись за стіни, він ішов до своєї каюти. Йому більше не було чого робити. Та й нікому вже не було чого робити на судні, хіба помпувати воду, що заливала нас, та якось стримувати її не-' вблаганний натиск. Тепер, коли змовкла машина, судно вже не двигтіло, не різало хвилі, а тільки розгойдува-
лось та перевалювалося з боку на бік. Часом воно загрозливо поверталося боком до хвилі. А потім знову ми діставали коротку пільгу, наче залога фортеці, що здалась на ласку переможця й чекає, що ось-ось почнеться різанина. Так, наше судно здалося на ласку хвиль, стало їхньою безпорадною іграшкою. Та небагато було в них тої ласки. Вони немовби завзялися перевернути пароплав— коли не сторч, то набік. А ми вже не опиралися. Не дивились у вічі небезпеці. Хвилі били в борти, перекочувались через палубу, аж темно ставало, як уночі, тоді підкидали нас нагору, до світла, й знову, ревучи, жбурляли сторчголов у безодню. Ми були приборкані.
А що, як почнеться теча? Вранці я зважився вибратись із каюти, подивитись, чи не дістану чого попоїсти. Дорогою спіткав Раджа, що теж прямував до камбуза, й перегукнувся з ним кількома словами. Чи нема течі, питаю я? Ні, здається, поки що нема, тільки з палуби, крізь люки заливає. Але з тією водою впоратись можна, сказав Радж; аби лише обшивка не піддалася.
Нічого не вдієш, треба якось триматися. Радіо тоді ще не було поширене, і ми не мали змоги викликати якусь поміч у нашій скруті. Ми були загублені в океані; хіба що випадково могло зустрітись якесь судно та подати нам допомогу. Або хвилі, набавившись нами, викинуть судно на берег. Або ж ми просто підемо на дно. А може, отак і кидатиме по хвилях, поки не вщухне шторм, а тоді будемо дрейфувати. Таке сказав мені Радж.
Наш кок якимсь чудом примудрився розпалити піч і зварити дуже смачну й поживну юшку з м’ясних консервів та сухарів, що знадливо пахла цибулею. Матроси один по одному пробирались до камбуза, борючись із хвилею, що перехлюпувала через палубу. Кожному хотілось дістати свою пайку тої гарячої смакоти. Всі сьорбали її просто з казанка, навалювались, гукали: "Держись, ти!" — й не дбали ні про який етикет. Та коли раптом на дверях камбуза став капітан у мокрому цератяному плащі, з посірілими від морської солі віями, й ухопився за одвірок, повернувши до нас застигле, перекривлене люттю обличчя, всі розступилися, двоє вийшли швиденько з камбуза, а Вет подав йому окрему миску.
Ніхто не зважувався озватись до нього, і він бурмотів
сам до себе якісь прокльони. Я стояв недалеко від нього, гризучи сухаря, і вловив слова:
— Ми дійдемо до Буенос-Айреса! Дійдемо! Або, присягаюся богом...
— Бог уже своє сказав,— промовили нечутно механікові губи.
— А ця свинота знову без діла? — прогарчав капітан, уп’явши в нас примружені злі очиці.— Заждіть ви в мене, ось тільки стихне вітер!
Та минуло чотири чи п’ять днів — не скажу точно скільки, бо й не дивно, що загубив їм лік,— а вітер не стихав. Ми сиділи по своїх каютах, або, держачись за стіни, пробиралися переходами, або на відчай душі перебігали слизьку палубу по коліно чи й по пояс у пінявій воді. Нас кидало увсібіч, било об стіни й рангоут. Одного разу мені здалося, що я ушкодив собі ребра, і я з півгодини просидів, обмацуючи бік та глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Кок і далі творив чудеса в своєму камбузі й зігрівав нас чим-небудь гарячим — здебільшого, правда, тільки кавою. А поміж тою втіхою ми жили надією. Щоб дістатись до камбуза, нам доводилось пускатить у відчайдушні вилазки крізь кипучі хвилі. Часом мені так і не щастило туди добитись. Окинувши поглядом футів тридцять відкритої палуби, що раз по раз ховалася під спіненою водою, та нечисленні предмети, що за них можна було вхопитись дорогою, я зважував ризик і вертався назад. Я заніс до себе в каюту бляшанку сухарів, але мене дуже мучила спрага. Наче саме повітря, що ним я дихав, було солоне, і сіль осідала з нього на губах. Мене аж нудило від того невідчепного смаку солі. Напевно, в ті дні всі ми були однаково голодні, вимоклі, спустошені, пошарпані, вкриті синцями. Хвилі ганялись за нами, й саме судно, здавалось, прагнуло викинути нас із себе. Я бачив, як один матрос,— видно, з розпачу,— гепнувсь на палубу й покотився вниз, але інший устиг ухопити його за комір, сам другою рукою вчепився в стовпець поруччя й держав його, поки судно вирівнялось, а тоді потяг до безпечного місця.
І ще я бачив одну річ зовсім неймовірну. На палубу до нас попала величезна акула. Над бортом здійнялась висока, шпиляста, мов Юнгфрау, хвиля. Оливково-зеленою горою, люто шипучи, нависла вона над судном, і вітер рвав із неї піняву гриву. Потім усією своєю вагою вона
впала на палубу. Я скулився під капітанським містком. Не вірилося, що це страшне громаддя не розіб’є судна вдрізки або не зажене в страшну глибочінь. Хвиля, шелестячи, хльоснула мене по ногах, тицьнулась у коліна, мов пустотлива собачка. Усе вкрилося спіненою водою, видно було тільки бак та задраєний вхід до кубрика. Потім помалу випливла середня палуба, вкрита кучерявими клаптями шумовиння. І серед тих клаптів, то згинаючись, мов лук, то розпростуючись, клацаючи квадратовою пащею, ніби якийсь скажений чемодан, котилась по палубі величезна рибина з білим черевом. Вона була куди більша за людину. Рибина люто била хвостом, а за нею метлялися пасма слизу, що їх вітер витягував у довгі нитки. Черево в неї було закривавлене. "Золотий лев", здавалось, якусь мить зчудовано придивлявся до нового пасажира, тоді рішучим поштовхом скинув акулу через поруччя правого борту разом із піною, немовби такої гидоти навіть він, старий, пошарпаний морський бурлака, не міг витерпіти.
От що я бачив на власні очі.
11
ЗАКОЛОТ І ЗЛОЧИНСТВО
За весь час тієї бурі я ні разу не зміг перемінити на собі мокру одежу, хоч довгі години сидів у себе в каюті, вгорнувшись у ковдру та плед. І, скільки пригадую, шторм ні на хвилю не притихав. Він припинився враз, несподівано. Прокинувшись чи то зі сну, чи то з непритомності, я збагнув, що буря минула. Та скільки я пролежав у тій безпам’яті, я не знаю.