— Це б ми вже на півдорозі були,— промовив той самий голос.
— Себелюбна тварюка,— кинув механік.
— За півгодини я скінчу,— сказав тесляр.— Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь.
— Містере Джібсе,— звернувся до старшого помічника капітан.— Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас. Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! = хай поможуть тесляреві.
Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную!
Йому спало на думку ще одне.
— Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві.
Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся.
— Або ми хочемо...
— Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся.
Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той
борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси.
— Зайве не завадить,— сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі.
Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок.
— Готово,— промовив тесляр, випроставшись.— Можете риштуватися.
— Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту.
— Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо.— Як дійде до бійки, то...— І урвав, не доказавши погрози.
— Нам потрібен тесляр,— твердо сказав боцман.
— Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік.
Матроси сердито загомоніли.
— Спустіть нашу шлюпку,— наказав капітан,— та поскладайте в неї все.
Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе.
— З біса мало місця лишається! — гукнув він.
Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі.
— Біжи до нас, Джімі! — гукнув хтось до тесляра.
— Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку.
— Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори.— Блет-суорсі ще тут?
На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті:
— Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай!
Потім двері грюкнули, і я опинився під замком.
Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла дров. Надворі капітанів голос комусь відповів:
— Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці.
Я почав потемки обмацувати двері, наче сподівався якось їх відімкнути. Кричати чи грюкати кулаками мені спершу й на думку не спало, а потім стало вже запізно. Та й однаково навряд чи хто мене почув би. Бо надворі тим часом щось зчинилося, і всім, певно, було не до мене. Я гадаю, що капітан почав стріляти в матросів. Може, просто зі злості. Або навмисне, щоб відвернути увагу від мене. А може, матроси перші щось затіяли. Може, то й не капітан, а механік стріляв. Так чи інакше, я почув три постріли, галас і якийсь сплеск. А потім ритмічно зарипіли й захлюпали весла, і все стихло. Видно, матроси поквапились утекти від капітанової люті.
Запала тиша, мовби хто повільно опустив завісу. Я ще трохи постояв, прислухаючись, та нічого вже не було чути, тільки хвилі розмірно хлюпали в борт.
12
покинутий
Тільки на світанку я видобувся з тієї комірчини. Висадити двері чи вікно потемки було над мою силу. Але вранці я знайшов у одній шухлядці Ветів струмент, і долотом та молотком — бо викрутки не було — спромігся вийняти замок. Цілу ніч мене душила безсила лють на капітана, і тепер я робив усе немовби на злість йому. Треба бу-
ло жити, щоб викрити й знищити його! Поки я нишпорив у Ветовій комірчині, шукаючи, чим виважити двері, я знайшов там пляшку коньяку, трохи води, сифон із цілим запасом балончиків, сардини й сир у бляшанках, сухарі, кілька коробок фініків та інжиру на десерт і ще деякий припас. Знайшов я також багато сірників, заправлений ліхтар і ще дещо, все акуратно повкладане, щоб не потовклося під час хитавиці. "Капітан міг би мене й у гіршу дірку запхати",— подумалось мені. Виламавши замок і відчувши, що я вільний, я попоїв і, набравши в жменю фініків, вийшов огледітись.
Я мав надію побачити, що судно прибиває до берега, і я зможу наздогнати свого ворога, хоча що б я зробив із ним та його компанією, коли б знайшов їх на патагонському узбережжі, я не міг собі уявити. Я рушив до містка. Палуба була нахилена крутіше в лівий бік, однак глибше судно, скільки я міг побачити, не занурилось. Піднявшись на місток, у рубку, в те священне місце, доти заборонене для мене, я побачив не потрібне тепер стерно й компас у перехиленому нактоузі, знайшов багато морських карт і креслень судна. В найнижчому кутку лежало купою якесь мідяне приладдя. Насамперед мені хотілось побачити землю, але вона зникла. Я став спиною до сонця, що саме вставало на сході, й довго вдивлявся в різку темно-синю смугу обрію, але берега, учора такого виразного, не побачив. Я видряпався на дах рубки, проте й звідти не видно було й знаку ані землі, ані чогось схожого на човни. Я намагався переконати себе, що то імла чи ще яка оптична омана сховала берег від мене, але лінія обрію була чітка й незаперечна, мов Евклідова аксіома! Видно, "Золотий лев" дрейфував уздовж берега, й учора нас пронесло повз якийсь ріг. А тепер, мабуть, судно опинилось навпроти великої затоки. Але земля ще покажеться, неодмінно покажеться!
Та марно я себе заспокоював. Той безкраїй обрій тяжко гнітив мене, навіював почуття безпорадності. Надія зразу ж добутися до берега на легкому саморобному плотику розвіялась як дим. А тривкого плота я не зумію зробити, та хоч би й зумів, далеко на ньому не запливу.