— Ах ви, старий душогубе! — не стримавшись, вигукнув я й зразу засоромився.
— Ет, облиште,— буркнув він, смачно плямкаючи. Тоді відсунув тарілку, старанно витер губи серветкою й звернувся до мене несподівано приязно:— Ви, я бачу, в хакі, як і всі. Отже, минулося ваше панство? Тільки чого це вас не зробили офіцером, містере Блетсуорсі?
<— Я сам не схотів.
— Ну, це як на чий смак... І, я бачу, в вас уже й квиток — червона нашивочка...
— На тому тижні їду.
— Я б не витримав у окопах,— признався він.— Я радий, що туди не попав.
Бог зна, де поділася наша ворожнеча. Розвіялась нінащо. Ми розмовляли, як давні знайомі, що випадково зустрілися після довгої розлуки. Його нехіть ворушити минуле перемогла.
— Що ж ви тепер робите? — спитав я.
— Секретне завдання,— відповів він.— Судно-пастка. Ловимо підводні човни, часом міни тралимо. Непогано виходить.
— І вам подобається така служба?
— Іще б пак не подобалась! Я полюбив її! Пробувши стільки, можна сказати, на побігеньках, розвозивши ті проклятущі пакунки по всьому світу... Про мене, хай би ця війна ніколи не кінчалася! Чи хоч доти, поки вони мене на дно пустять... О, я б міг вам дещо розказати! Та тільки не вільно, військова таємниця.
Повагавшись хвилинку, він наважився мені довіритись. Перехилившись до мене через стіл, він хрипко прошепотів мені в обличчя:
— Одного запопав на тім тижні...— Потім знову випростався й закивав головою, всміхаючись добродушно й приязно.— Зринув ярдів за півста від нас. Добру годину гнався за нами, вистромивши перископа, та сигналив нам. Ми стріляли в нього зі старої рушниці, мовби знавісніли з переляку, потім таки спустили прапора. Він двічі обійшов довкола, обдивився нас гаразд, тоді зринув. Шмаркачі зелені! Але в нас таки справді був зовсім невинний вигляд. У нас є гармата, але люк перед нею затягнено брезентом, пофарбованим на колір борту. Ми його й не знімаємо, стріляємо просто крізь брезент, а потім щоразу затягаємо люк новим. Німець і незчується, як уже бульби пускає. Ми стріляємо такими невеличкими суцільними набоїками, вони пробивають обшивку, як папір. Господи! Як той німак сторопів! Допіру був цар і бог, тільки-но підняв рупора щось нам скомандувати, коли ж раптом човен під ним каменюкою йде вниз, а він у воді тріпонеться! Той брезент у нас на люкові щоразу спалахує від пострілу, і те, мабуть, збило його з пантелику. Певне, подумав, що в нас щось вибух-ло або ж загорілося. Човен його тоне, а він на нас витріщається. Вже поринає, а вода кругом так і кипить —
повітря з човна булькотить... Сміхота! Я давно вже так не сміявся!
Він вимовив ті слова навіть не всміхнувшись, але видно було, що він дуже задоволений із себе.
— О, я б вам міг багато дечого розповісти,— сказав він. І почалося!
Я, видно, цікавив його виключно як слухач. Він розказував мені про всілякі хитрощі та підступи, що на них зійшла війна з підводними човнами. Спершись ліктями на стіл, він вимахував ножем та виделкою. А я, слухаючи його, бачив, як ніколи виразно, що острів Ремпол справді розповзся по всій земній кулі, поглинув її. Перед лицем такої самовдоволеної кровожерності я не міг ні слова сказати на захист цивілізації. Я бачив перед собою істоту, чиє єдине світле відчуття була радість перемоги — брутальної перемоги самця над покірливою купленою жінкою або ж перемоги над ошуканим, піддуреним ворогом, що гине перед очима. Хто ж із пас справжня людина — він чи я? Хто з нас божевільний — я чи він?
На вулиці ми попрощались удавано тепло.
— Бувайте! — сказав він.
— Бувайте! — відказав я.
— Щасти вам! — побажав мені він.
— Хай бог щастить,— відповів і я, не дуже задумуючись, чи зичу того йому, чи першій міні, що на неї він наткнеться.
Мене так приголомшила ця безглузда зустріч і нове усвідомлення жорстокості життя, що я повернувся до казарми, як очманілий. Цей чоловік колись давно відібрав мені рештки віри в життя, вкинув мене в божевілля, в страшне маячіння про острів Ремпол; і ось він знову явивсь мені, розчуленому прощанням із найріднішою в світі людиною, щоб упевнити мене, що острів Ремпол — то. лиш досить беззуба карикатура на жорстоку дійсність. Де ж тоді той бог, що його витворив мій покійний дядечко, на втіху моїй тендітній юній душі? Того вечора, по дорозі до казарми, мені здавалось, наче в тому високому, всипаному підсліпими зорями темно^синьому небі над примарним нічним Лондоном має панувати бог. із таким самим невблаганним обличчям, як у старого капітана — бог звірячого тріумфу й нещадної впертості. Замордувати до смерті беззахисного юнгу це було б якраз у дусі
такого бога. І ось під владою того бога, що не знав жалю, під владою бога зненависті я мусив залишити свою кохану й наше маленьке, кволе дитя, а сам мав, наче віл під обух, їхати на фронт до Франції.
Отак думаючи, плентавсь я до своєї в’язниці. Раптом забахкали ракети, попереджаючи про повітряний наліт. Спершу десь далеко на сході залящали постріли зенітних гармат; скоро те лящання огорнуло мене кругом, аж у голові гуло, і врешті все довкола, вся земля до самого неба наче сповнилася того грізного грому.
Людей кудись наче вітром позмітало з хідників, а я йшов собі далі, не поспішаючи й не шукаючи, де б сховатися, і розмовляв із якимсь уявним супротивником.
— Доведеться тобі вбити мене,— казав я,— бо сам я вмирати не збираюсь! Я буду триматися за життя зубами, тварюко! Триматися до останку! А коли ти зважишся доторкнутись до Ровени — ти ж її раз уже мало не довів до смерті,— коли хоч на волосинку покривдиш ЇЇ або нашу дитину, я тобі...
Я зупинивсь, не знаючи, чим йому погрозити, й посваривсь кулаком на мерехтливі зорі.
Лише три години тому Ровенина рука обіймала мене, ми сиділи й шепотілися про своє. Не йнялося віри, що десь у цьому гримучому, ревучому, злостивому світі спить Ровена, ще зі сльозами розлуки на віях, така тендітна й така відважна, а в обіймах у неї безтурботно заснуло наше дитя.
8
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В БОЮ
І ось настав день, коли я написав Ровені останнього нецензурованого листа, і наш загін помарширував вулицями до вокзалу Вікторія. Гримів міддю духовий оркестр, жінки та дівчата вбігали з хідників у наші лави, прощалися з синами, братами, чоловіками, нареченими. Мене не проводжав ніхто, але загальне зворушення перейняло й мене, я махав рукою чужісіньким людям, кричав "зоставайтеся здорові" разом із товаришами; якась незнайома жінка несподівано поцілувала мене. Далі перон, причал, пароплав, напханий, як бляшанка з сардинами,