Мартин біжить далі. Швидко подужує крутий схил і зникає на тлі зоряного неба. Студенти сидять ошелешені.
— Знаменита особа,— каже старий, витримавши поважну паузу,— польова бригада на ньому тримається... Кандзюбиться наш Мартин цього року на героя... На те йде... і пшениця, й кукурудза, і просо... Золотий майстер...
— Чого ж він, пробачте...
— Бігає? Захищає честь області! А може, й республіки. Чули таке слово — стайєр? Оце він! На довгі дистанції бігає... Спортивне товариство "Колгоспник"...
— П’ять кілометрів у той бік,— пояснює Михайло,— да п’ять біжить назад... Хвилини й секунди, точно... Одна година щовечора. А вдень бригада...
— Кому ж він про нас дзвонитиме? — цікавиться Тиберій. В машині довго панує мовчанка. Глухне шум води в рівчаку. На пахучій хвилі відсвіженого повітря до машини прокрадається заспів цвіркуна. Куценький мелодійний рип. Ще одна нота. Тюрлю-тюрлю! Степовий соловей...
— Бачите, товариші студенти,— каже нарешті старий,— тут ви зачіпаєте філософську проблему нашого життя. Чи знатиме Мартин, кому дзвонити? Це колись було, що знав тільки сусід сусіда, та й то, коли позивалися за межу. Та знала людина урядника, бо мусила стерегтися урядникового нагая. Попа знав чоловік, бо без того ні вродишся, ні помреш. А ще які були знайомі? Ну, кум та сват. Правильна теза, Михайле?
Михайло тре чоло й похмуро каже:
— Покинув механіка на годину, а мушу сидіти он скільки... Я й запитання вашого не чую, бо душа коло комбайна... А косовиця на носі...
— Добре, я й сам певний, то теза правильна... Тепер візьмемо сьогоднішній радянський день. Кого ми знаємо навколо себе? Боже ж ти мій! Та спитайте мене, який сон бачить голова сусіднього колгоспу, їй-право, не помилюсь! А вже в своєму колгоспі, то знаєш і старих, і дітей, і характери, і кочерги, і кожну грудку землі — скажеш, звідки її взято... В районі знаєш передових людей у кожному господарстві. Ну, секретар райкому сам у колгоспі не раз коло столу сидів... А з області — хіба ми не чуємо й не стрічаємося з передовиками? Та всю республіку тримаємо в голові — хто де що зростив! Щоб ні одна ж тобі зернина досвіду не лежала без прибутку. А як зберемося ото в Києві та в Москві! Та такого зроду-віку по історії не написано, щоб дружили трудящі люди в отаких мільйонах! А ви питаєте, чи Мартин знає, куди дзвонити!..
Знову всі мовчать.
— А голову "Промінь Жовтня" теж знаєте? — питає Хома.
— "Промінь Жовтня"? Цебто укрупненого? Трохи знаю.
— А більше?
— Більше він і сам себе не знає!
Михайло мовчки одвертається, ховаючи посмішку.
— Чого, Михайле, носом крутиш? Не віриш, що Явтуха трохи знаю? Я б і не казав, коли б не знав...
— Я вам не філософ,— таємничими словами відповідає той.
— То й мовчи потроху. Розкрию студентам Явтухів характер!
— Чи не такий він, як ото до мого тата приїздять? — питається Тиберій.
— А які саме до вашого тата приїздять?
— Його тато — адвокат,— пояснює Хома.
— Зрозуміло. Захистіть, мовляв, адвокате, бо я дещо вкрав?
— Ага, ага!
— Не такий! Доньку має дуже строгу. Як візьме, кажуть, за бороду — у Явтуха борода довжелезна — та як почне ним тіпати! Сусіди збігаються! Скандал. Там така вдалася, що не інакше, як за народного суддю заміж піде!
Михайло мимоволі пирхає, а студенти здивовано на нього оглядаються.
— Один комбайнер накидає на Палазю оком, та марна, скажу вам, справа: не піде за нього, безхарактерний дуже... Все одно, як Солопій Черевик...
У Михайла знову проривається сміх, він маскує сміх кашлем.
— Простудився, Михайле? А все через Палазю. Попросив Явтух послати по неї на станцію. Я оце й поїхав, а Михайло за свого дружка комбайнера. Палазя заочниця на агрономічному, подалася на екзаменаційну сесію. Кінчає вуз. Мабуть, екзаменів не склала, сором вертатися... Гоноровита дівка. Бач, не повернулася...
— Та що ви нам про Палазю,— нетерпеливиться Хома,— про Явтуха давайте! Варитиме він з нас воду, товаришу шофер?
— Ого, ще й як! — не вагається старий.— Безумовно варитиме. По-перше, ухопить за душу, потягне показувати досягнення! А які в нього досягнення? Клуб недобудований, контора необмазана, конюшня смердить гноєм, корови наставляють роги, баран лобом б’ється, собаки рвуть штани, деревня та й годі...
— А що ж би ви хотіли? — раптом сердиться Хома.— Одразу все не впорядкуєш! Треба попрацювати. Це вам не бублика крутити, товаришу водій!
— Це ще не все. Це — квіточки, ягідки будуть далі. Явтух візьме вас за петельки й вимагатиме, щоб розповіли колгоспникам про новітні течії в мистецтві...
— Що, що?!
— Чого ви на мене кричите? Це ж не я, це Явтух вимагатиме.— Ну, значить, ото, як його... Жанри теперішні... Які художники, хто що малює, кого по голівці гладять, а кому перцю підносять, щоб чхав. Одним словом, дурне діло, товариші студенти...
— Як дурне діло?! — схоплюється Тиберій.— Та ви розумієте, що це за Явтух?! Шапку скинути перед таким Явтухом! Закарбуйте собі на носі, товаришу шофер,— коли людина цікавиться мистецтвом...
— А скульптуру він визнає? — перебиває ревнивий Хома.— Чи вимагає гіпсових футболістів? Га? Попереджаю, я агітуватиму за мармур!..
— Переказують, скульптура у нього кульгає...
— Нічого, направимо,—вигукує захоплено Хома,— аби душа була мистецька!..
— Ба ні, душа в Явтуха соціалістична, хліборобська,— одказує старий,— як візьме в роботу з приводу проектів, то й не заздрю я вам, молоді люди...
— Яких проектів? — лунає голос архітектора.
— А таких. Хоче старий чорт запровадити в колгоспі нову архітектуру. Його, бач, ображає те, коло чого наші діди й батьки жили. Різні стріхи, солом’яні палаци. У носі йому свербить від того, товариші студенти. Як вам це подобається, га? Сяде, кажуть, коло столу та й мазюкає. Мріє, щоб колгоспна садиба була як лялечка, щоб здалеку очі вбирала. А на папері — пшик. І сукин же кот, що вигадав! Ото посеред двору, де тільки гній повинен лежати в добрих людей,— він, опортуніст, уявляє собі водограй, фонтан, водомет... Хоч ви його на грішну землю спустіть, товариші студенти!..
— Стоп! — командує Тиберій.— Заткніться негайно! Коли не розумієте чогось, то спитайте людей! Ви, пробачте, нікчема проти Явтуха!..