Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дргбні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.
— Дай боже здоров’я! — привітався лицар.
— Дай боже й вам, — закивала головою баба. — Куди їдете?
— В Люботин.
— А-а, битися з драконом?
— Так, а що?
— Та нічого. Маєте що їсти?
Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.
— Дякую, То це ви, — звернулась до лицаря, — дракона хочете звоювати?
— Я.
— Умгу... Гадаєте, вйш меч його зітне?
— Іншого меча не чаю. А цього я освятив у Єрусалимі.
— А камінь він розколе?
— Камінь? Певно, що ні,
— От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?
— Чув я й про те.
— Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?
— Вам не все одно?
— Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.
— Поможете з драконом битись? — осміхнувся лицар.
— Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь — ощадно розколете.
— Овва!
— Чого вам так весело?
— Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден ледар же знає.
— Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?
— Чорний лицар з Тарновищ? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.
— Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.
— І це ви менз таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?
— Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.
— Язик? На біса вам язик? Ви хто — відьма?
— Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.
Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?
— Ви ще роздумуєте? — спитав уголос. — Поїхали мерщій за тим мечем.
— Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?
— Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.
— Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти а розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?
— Ну що там? — озвалася баба, дожувавши м’ясо.
— Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?
— Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.
— Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.
— Хе-хе, пошкоду-уєш...
Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.
3
Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.
— Чортова карга! — вилаявся пан Лаврін. — Вона, здається, пошила нас в дурні.
— Схоже на те, — погодився джура. — За її словами — це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.
— Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.
РОЗДІЛ III
1
— Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.
— Доброго й вам.
— Як здоров’я?
— Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?
— Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.
Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.
— Я до вас на пораду приїхав, — сказав князь.
— О-о, то щось велике в лісі здохло.
— Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?
— Чого ж не чув?
— У нас, бачте, який клопіт... Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.
— Він і не покаже.
— Як то?! А вам звідки теє відомо?
— Я говорив з ним.
— З драконом?!
— Так. Це дуже миле сотворіння.
— Вперше щось подібне чую.
— А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.
— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.
— То ще не все. Він і книги читає.
— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!
— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.
— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?
— Він мене попросив.
— І що ж він там читає?
— Все, що даю йому.
— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?
— Дав.
— Та-ак... Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!
— Я? Мщуся? А то за що?
— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.
— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.
— Яким же се?
— Добрим.
— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?
— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не зяаао, як це робиться.
— Ніхто вас про це я не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.
— Він мене дуже просив... Ну, а й... Просто ми з ним затоваришували.
— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.
— Які вже є.
— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?
— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.
— Але ж таке не буваеі Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!
— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.
— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише... Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чусте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!